На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги. Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень,…
Науковий прорив
Провідні армії світу вже давно мріють про те, як живу солдатську силу замінити на полі бою роботами-аватарами.
Не позбавлена фантазій на цю тему й армія Російської Федерації. Буквально нещодавно на селекторній нараді у своєму оборонному відомстві маршал Сергій Шойгу знову вкотре порушив це непросте питання.
Не беремось ворожити, що саме доповідали Сергію Кужутеновичу його браві підлеглі й запрошені водночас до розмови вчені-практики в галузі ультраелектронних технологій, але, заради правди, скажемо: позитивні зрушення та фундаментальні напрацювання в цій суперовій справі явно є…
І навіть досить просунуті!..
Виявляється, поки провідні вчені з материка, витаючи в емпіреях, сушили і продовжують сушити й далі собі голову, як створити тих механічних людиноподібних монстрів, то деякі перші зразки цих неймовірних напрацювань уже навіть успішно служать і працюють в окупованому Росією Криму…
Тільки ж, цікаво, хто, обминувши наукові лабораторії, зробив такий унікальний науково-практичний прорив?! От кому не жаль і Нобеля відвалити із чемоданом баксів…
Так, зокрема, у військовій частині № 83576 Військово-Морського флоту РФ, що дислокується в Севастополі, вже не один рік успішно служить офіцером такий собі «залізний персонаж», як Пузин, чи то — Пузєв (зрештою, суть не в прізвищі).
Хоч і ряжений він у цілком людську подобу: носить, як і військові, форму, віддає, як заведено між військовими, при зустрічі вітання, харчується в офіцерській їдальні, а вдома ввечері має ще й хатній затишок, — проте нічого спільного зі звичайною живою людиною-командиром, котра має хоч якийсь елементарний набір моральних чеснот і принципів, він не має…
«Не чоловік це… — відгукуються про нього підлеглі, — а якийсь металевий ящик, де замість серця – «полум’яний мотор», а інші органи — всуціль діоди, тріоди-електроди, підключені до бездуховного процесора в макітрі, накритій кашкетом… Для нього кожен підлеглий, то просто — зеро, тобто нуль… Якого він ніколи не чує, не бачить, і знає лише команди, які подає винятково космічним голосом…».
От, після Нового року залетіла у військову частину із зіркових армійських кабінетів сувора депеша — негайно вакцинувати особовий склад від «модного грипу», тобто COVID-19, вакциною «Супутник V».
На виконання наказу вишикував на плацу Пузин-Пузєв армійський молодняк — поповнення, зачитав перед строєм «височайший указ» і, ні від кого не приймаючи жодних контраргументів, дружно затарабанив усіх хлопців-першачків у військову поліклініку Севастополя на заштрик-вакцинацію…
А там, як на диво, теж уже не перший місяць-день працюють… роботи-гуманоїди. Тільки прикривають вони своє електронно-бездушне нутро не кітелем із орденськими планками за перемоги в ординаторській і не далі, а випареним до стерильності халатом медика.
Скільки не просився вісімнадцятилітній рядовий Максим Ч., як, до речі, й інші його побратими, у медиків не робити йому ту злощасну вакцинацію, скільки не пояснював бездушним ескулапам у портупеї, що в нього важкий сезонний поліноз і ще в дитинстві всі щеплення йому робили тільки під прикриттям антигістамінних препаратів, так ніхто його і не почув…
…А за кілька годин у вакцинованого воїна розвинувся набряк Квінке і його вже «швидкою» доправили до реанімації шпиталю…
Тим часом, поки роботи-Гіппократи в паніці повертали до життя бійця Максима Ч. і, на його щастя та щастя його рідних, таки врятували, ще добрих двадцять одиниць бойового складу в/ч № 83576, як пише Цензор.НЕТ, звалилося на лікарняне ліжко з температурою під 40 градусів…
Шлях до такого-сякого одужання їм, кажуть, прокладав мокрий вафельний рушник на лобі та одна-однісінька пігулочка парацетамолу…
Ну а там — як Бог дасть!!!
…Моралізувати в цій сумній історії можна, повірте, до безкінечності, вдаючись до фантастичних метафор, алегорій, епітетів… І придумати не один літературний хід, щоб якнайповніше передати словами чиюсь злочинну канцелярську байдужість до людського життя… Хай і вбраного на якийсь час у солдатські обладунки… Хоча солдатові, як учить армійський статут, і не личить хнюпити носа за будь-яких ситуацій та обставин.
Тож закінчимо оповідь однією притчею…
За часів Російсько-японської програшної для Росії війни, що прогриміла на її східних рубежах у 1904–1905 роках, вирішили царські сановники випустити бронзову медаль для нагородження її учасників… Нагадувала та медалька поганеньку копію медалі, присвяченій Вітчизняній війні 1812 року. Та мала одну унікальну особливість: на її звороті був викарбований дещо дивний напис, що мимоволі служив недвозначним натяком: «Да вознесет вас Господь в свое время»…
У царській канцелярії довго потім розслідували цю, м’яко кажучи, прикрість: як, мовляв, фраза: «Да вознесет вас Господь»… і резолюція Миколи II, який довго вагався із затвердження запропонованого йому слогану: «В свое время доложить», — раптом об’єднались в одне речення, правда, без отого «доложить», і назавжди увічнились у металі…
Байдужого невігласа-виконавця, котрий допустив тоді цей явний цинізм над пам’яттю захисників землі російської, так і не виявили… Своєрідним аватаром-дияволом в анналах історії він залишається досі…
Натомість клінічні традиції російської імператорської армії у блюзнірському ставленні до життя захисника-солдата перейшли, виходить, і до армії, що стала «у свое время» її спадкоємницею…
…Да вознеси цих чинуш при погонах, Господи!.. Подалі від святої людської душі! Якій, як небесне повітря, потрібне живе слово — слово розуміння, слово співчуття, слово людини, а не мертвий голос від кретина-робота… Що хвацько вміє заправляти холоші штанів у чоботи…
Начальник кореспондентської мережі СП
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Чонкіна
