Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Начмед 90-го аеромобільного батальйону молодший лейтенант Олександр Кондратюк загинув 20 січня 2015 року під час евакуації поранених з ДАПу — в один день з іще одним медиком, санінструктором 80-ї аеромобільної бригади молодшим сержантом Ігорем Зіничем та старшим лейтенантом Іваном Зубковим, ім’я якого віднедавна носить легендарний батальйон.
Лікувати людей було мрією дитинства Сашка Кондратюка. Спочатку хлопець з невеличкого містечка Шпола закінчив медичний коледж у Черкасах. Фельдшерського досвіду набував, працюючи в сільській амбулаторії. Лікував людей і ретельно готувався до вступних іспитів до вишу. Навчання на факультеті педіатрії Вінницького національного медичного університету імені Пирогова лише підтвердило правильний вибір Олександра.
Кондратюк мав загострене почуття справедливості, тому й не дивно, що був активним учасником двох Майданів. Під час Революції гідності він з іншими волонтерами брав участь у створенні медичної сотні, допомагав пораненим. А потім була війна.
— Ми хоча й закінчили з Кондратюком один медичний коледж в Черкасах, але до війни не знали один одного, — ділиться спогадами санінструктор медпункту 90-го аеромобільного батальйону Алі Хамідуллін. — Познайомились ми із Сашком у Житомирі під час формування нашої частини. Скажу відверто, з його чуйним, добрим і навіть ніжним характером він не повинен був воювати. Він істинно дитячий лікар. Але, як кажуть, час вибрав його. Сашко не служив строкову, тому йому було трохи важче пристосовуватися до армійського життя та порядку. Але час і бойові дії змінювали його дуже швидко.
Щодня Кондратюку, як начмеду батальйону, доводилося не лише організовувати роботу санінструкторів та бойових медиків, а й особисто рятувати поранених, стабілізовувати їхній стан та оперативно евакуйовувати з району бойових дій. Олександр рятував життя побратимам під Донецьком, у Пісках, Водяному, вивозив «кіборгів» з Донецького летовища. За словами Алі Хамідулліна, Кондратюк неймовірно пишався тим, що потрапив до когорти десантників, на шевроні яких – оскалений вовк. І позивний у нього був відповідно — «Чорний вовк».
— 18 січня під вечір мені приходить команда від керівництва: «Все, готуйся, завтра їдеш на вежу», — пригадує бойовий медик 90-го батальйону Володимир Небір («Доктор Хаос»). — А вежа для нас була чимось таким знаковим, і я мав психологічно себе підготувати до того завдання. У той вечір ми сиділи з начмедом Сашком Кондратюком і довго розмовляли. Він розповідав про дружину Мирославу, доньку Ангеліну, рідну Черкащину, і, звичайно, багато говорили про медичну професію. Він був цікавою людиною і лікарем-професіоналом. Говорили довго, як це буває, коли люди, ніби перед смертю, хочуть наговоритися, встигнути все сказати. Та хіба я міг тоді подумати, що Сашка через дві доби не стане?.. Частка його людяності і в моєму серці.
Посмертно мужньому медику було присвоєно звання «старший лейтенант». У 2015 році в Костянтинівці на території 90-го батальйону встановили пам’ятник «кіборгам» – загиблим під час оборони Донецького аеропорту. На граніті викарбувано й ім’я Олександра Кондратюка. Йому посмертно присвоєно звання Почесного громадянина рідного міста Шпола. У школі, де він навчався, у Черкаській медичній академії (колишній коледж), де опановував ази медичної справи та в приміщенні Вінницького медичного університету з меморіальних дошок дивиться на присутніх спокійний теплий погляд українського військового лікаря-«кіборга», який віддав своє життя, аби жили інші.
…Маленька Ангелінка мамі та бабусі часто говорить, що коли виросте, обов’язково стане лікарем, як тато. Кажуть, що діти «навчаються тому, чим живуть, та живуть так, як змогли навчитися». Війна відібрала в дівчинки найдорожчу людину, але не відібрала мрію — бути схожою на тата, унаслідувати його доброту, щирість та небайдужість серця. Хіба може бути щось цінніше за таку дитячу мрію?
