На Одещині суд визнав винною жінку, яка публікувала в чаті месенджера Viber інформацію про місця та час виконання завдань військовими територіальних центрів комплектування…
Дивлячись на те, як ця тендітна білявка вправно та впевнено виконує обов’язки на бойовому чергуванні в районі проведення Операції об’єднаних сил, важко повірити, що ще десять років тому вона навіть подумки не приміряла на себе військовий однострій. І це попри те, що родина у дівчини – військова. Оксана ж мріяла стати успішним менеджером та присвятити себе роботі в лісовому господарстві.
– Мій батько служить у 80-й бригаді. А з братом ми одночасно вступали у вузи: лише він – у військовий, а я – у цивільний, – розповідає старший солдат Оксана Леус, оператор-радіотелеграфіст однієї із військових частин на Львівщині. – Під час родинних зустрічей завжди ловила себе на думці, що мені зовсім не цікаві розповіді про військові справи. Проте закінчивши навчання в Національному лісотехнічному університеті й трохи попрацювавши за фахом, зрозуміла: це не моє. І тоді батько підкинув ідею – чи не стати мені військовослужбовцем.
Із укладанням контракту на військову службу життя Оксани Леус змінилося кардинально. Дівчина обійняла посаду планшетиста в одному з підрозділів радіотехнічних військ і одразу вирушила на навчання в об’єднаний центр Повітряних Сил, що у Василькові.
– Можна сказати, що прийшовши в армію, я відразу отримала «бонус»: 2012-й був оголошений роком офіцера-лідера, тож величезна увага приділялася фізичній підготовці. За три місяці нас поганяли добряче. Зізнаюся, з одного боку мені було дуже важко, під кінець навчання ніг майже не відчувала через постійні заняття бігом. З іншого ж – здобула ґрунтовні теоретичні знання й набула практичних навичок за новим для мене фахом. Ну, а про фізичні здобутки годі й говорити.
Після навчання Оксана Леус приїхала в частину, розібралася у всіх тонкощах та нюансах роботи планшетиста. За шість років служби в підрозділі РТВ дівчина жодного разу не пошкодувала про свій вибір. А у 2018 році тоді ще солдат Леус перевелася до іншої частини, і вже за пів року вирушила до району проведення ООС на бойові чергування.
– Батьки за мене хвилювалися, але підтримали, добре розуміючи, що таке військова служба. Я ж остаточно відчула, що на війні, коли в Рубіжному на залізниці побачила танки. Зрозуміло, що то було просто розвантаження техніки, але мурахи по спині побігли, коли колега сказала: «Оксанко, дивися, там танки».
Але дійсно страшно під час ротацій Оксані було лише раз, у Світлодарську.
– Я тоді сама залишилася у підвалі, де нас поселили, дівчата-колеги якраз були на чергуванні. Прокинулася від страшезного грохоту, світло згасло, речі порозліталися, зі стін посипалася штукатурка. Снаряд розірвався зовсім поруч… Я почала молитися… На щастя, усе обійшлося. А маленькі іконки відтоді завжди зі мною.
Згодом дівчина звикла до постійних вибухів і розривів, навчилася не панікувати. Хоча, як зізнається, були моменти й в другу ротацію, коли земля здригалася від прильотів, а ноги-руки трусилися.
– Із важкими моментами дуже допомагали впоратися колеги. Для мене великий плюс від ротацій в район ООС – це набуття нового досвіду, навичок, знань. Але найбільш цінне – це знайомство з цікавими людьми, представниками різних військових спеціальностей, які щиро діляться досвідом і своїми життєвими історіями. Я багато зустріла військових із пораненнями чи контузіями, які, попри всі складнощі, не втратили волі до життя та перемоги. У них можна багато чого повчитися.
Нині ж старший солдат Оксана Леус пакує рюкзак, аби вже втретє вирушити на передову. А ще в планах – здобути офіцерські погони. Як говорить дівчина, якщо вона вже обрала шлях військовослужбовця, то не варто сидіти на місці. Завжди потрібно рухатися вперед.
