Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Для Михайла Жили, знаного хмельницького журналіста, війна почалась у квітні 2015-го. З початком російської агресії він точно знав, що його час настане. Повістку, яка була в поштовій скриньці, приніс брат.
Відзначивши напередодні сороковий день народження, чоловік зібрав речі і вирушив до військкомату, а звідти на Рівненський полігон. Після сорока днів підготовки Михайла із товаришами направили до мотопіхотного батальйону «Горинь» окремої механізованої бригади, який тоді перебував у районі Світлодарської дуги.
Журналіст мав чудову військову підготовку: свого часу проходив службу в 95-й аеромобільній бригаді. За півтора року опанував і добре володів кулеметом, гранатометом та снайперською зброєю. Фізичну форму підтримував ще будучи кореспондентом різних видань і на телебаченні.
Михайло за освітою психолог, тому вмів «переключитись» сам і допомагав побратимам.
– Саме книги і спорт допомагали витримувати випробування на війні, переключитись, відновитись морально й фізично, – ділиться Михайло.
На яких би позиціях не перебував, поруч завжди були саморобні турнік, бруси й різне залізяччя, яке він тягав.
Кулеметник потрапив у підрозділ, який спочатку перебував на другій лінії. Новоприбулі воїни не мали бойового досвіду, тому комбат дав їм можливість адаптуватись у безпечнішій обстановці.
За місяць заступили на передові позиції. Світлодарська дуга на той час – постійні позиційні бої. Перемир’я окупант не дотримувавсь з моменту його підписання. Але наші захисники – не хлопчики для биття.
Досвідчений кулеметник вогнем свого «пакемона» дошкуляв ворогу, зривав спроби чергової ДРГ підібратись до українських позицій. А спроб було чимало. Лісосмуга виходила десь на метрів чотириста до позицій, і ворог постійно перевіряв пильність нашої піхоти. Особливо полюбляв це витворяти під час мінометних обстрілів. Проте батальйон, який мав досвід важких боїв пекельного літа 2014-го та за Дебальцеве, на кожну ворожу провокацію давав гідну відсіч. Часом і наші хлопці тією ж посадкою підходили впритул до ворога і «накидали» їм добряче.
Згодом підрозділ відвели на відпочинок, а Михайла направили на підсилення охорони зенітного підрозділу. Після перебування на «нулі», у зенітників було відносно спокійно.
– Але чи то нас ворог вирахував, чи місцеві здали, але потрапили під обстріл і ми, – пригадує Михайло.
…Ранкову тишу розрізали потужні приходи зі 152-мм артсистем. Кілька снарядів лягли в поле, а далі і в посадку із замаскованою і вкопаною технікою. Земля гуділа і здригалась від обстрілу. Михайло після чергового «прильоту» ледь почув поруч незвичний звук, що розсікав повітря. Щось гаряче обпекло поперек. Осколок пройшов у міліметрах від нирки, і саме це, за словами вінницького хірурга, врятувало чоловіка від інвалідності. Товариші вкололи знеболювальне, перев’язали. На вцілілому старенькому ЗІЛі розбитою обстрілом дорогою його доставили до медичної бригади в Попасну. Щоб не випасти з автівки, Михайло тримався за розтрощені дверцята. У цій подорожі всі руки він порізав об розбите скло.
Першу операцію військові лікарі зробили в Попасній, другу вже в Харкові. А далі був військовий госпіталь у Полтаві. Після лікування Михайло Жила повернувся у свій підрозділу і до свого кулемета.
Рік потому Михайло звільнився зі служби і продовжив творчу діяльність. Наразі працює кореспондентом на державному «Суспільному» у Хмельницькому. Бере активну участь у громадській роботі, є головою обласного осередку Всеукраїнського громадського об’єднання «Гідність та справедливість», продовжує займатись спортом і, звісно, читати.
З дружиною Михайло розлучився ще до війни, але з сином підтримує міцні дружні стосунки. Він, як і батько, активний спортсмен. У свої чотирнадцять Ярослав вже кандидат у майстри спорту з вільної боротьби, переможець та призер численних міжнародних та українських змагань.
– Я пишаюсь тобою, татку, – такими словами зустрів Михайла син Ярослав після війни.
