Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Новий рік — свято не тільки для душі!..
Хай із цим погодяться зі мною не лише гурмани… На полегшений шлунок воно, знаєте, все якось не теє… І здоровиці ясновельможних панів з екрана телевізора не такі вже бравурні, та й плани на майбутнє не такими райдужними та водночас переконливими видаються…
Сіра і буденна картинка, словом!!!
Зате, як сядеш за стіл святковий, а на ньому — ой леле!.. Ну геть тобі вишита бісером скатертинка-самобранка з елітної російської казки про бояр і про князів… Із наїдками заморськими й десертом витребенистим, а ще —питвом міцним, що у пляшках, карафках та куманцях екзотичних сльозою чистою міниться і здоровому апетиту тільки підмога!
Їж та пий, як кажуть, уволю, чоловіче добрий, тільки міру знай і тверезий розум не втрачай… Щоб на ранок чи то з-під столу, чи то з-під ялинки тебе мало як не Іванка-дурника рідні та друзі за ноги не витягали і розсолом до тями не приводили…
…Достеменно не беремося гадати, як саме минула новорічна ніч 2021 року в головного кремлівського нукера в Криму Сергія Аксьонова і за яким столом та з ким саме він там сидів і що за ним їв та пив, а знаємо тільки одне, а точніше — читали, як цей ревний намісник прямо від святкового столу почав запобігливо відробляти свій нелегкий запроданський хліб.
Ну, а чим ще можна в перший день Нового року відзначитись, як з будуна не полити помиями найбільшого ворога Росії та «героя-жахальника» на всіх її пропагандистських шоу, як не добре знаного прибічникам «русского міра» персонажа?! Еге ж, отого «відьмака зі шмайсером» — Степана Бендеру.
Тим паче, народився цей легендарний чоловік за збігом обставин саме 1 січня і цього дня по всій материковій Україні на честь його 112-ї річниці від дня народження мала відбутися смолоскипна хода…
Тож, Серьога Аксьонов, значить, того — тарілку із традиційним салатом-олів’є демонстративно в бік відставив та давай ВКонтакті похмільні думки оперативно викладати… Щоб і кримчанам про свою проросійську позицію вкотре нагадати, та й перед білокам’яною не зайве вірнопідданський ентузіазм ще раз засвітити.
І за якихось кілька-трійку хвилин намудрагелив у соцмережі такий собі аксьоновський експромт-спіч під ялинку:
«Крим не хтів, не міг і не став лишатися у складі бандерівської і русофобської України. Донбас зі зброєю в руках відстояв право бути частиною русского міра. Неминуче підуть й інші, як мінімум південно-східні області. Здорові люди не можуть жити в зачумленому бараку, це небезпечно для життя».
Не берусь гадати, скільки переглядів у ці новорічні дні зібрали такі постзастольні одкровення очільника нинішнього Криму і яку підтримку вони знайшли чи, навпаки, не знайшли серед інтернетівської аудиторії. Гадаю, у товаристві свідомих громадян кожен сам може розібрати на складові тези цього «дідоморозівського» послання… І врешті дати правильну вичерпну відповідь…
Позаяк ще стародавні греки казали, що жодне суспільство, якщо воно чогось варте, не може існувати без власних героїв… Тому — кожному, як вчить народна мудрість, своє: хто любить попадю, а хто – попову дочку.
А тепер маленький історичний лікнеп…
Б’юсь об заклад, що Серьога Аксьонов і досі не знає, хто є справжнім кумиром його найвищого кремлівського патрона…
Розкриваю карти — Антон Іванович Денікін.
Власною, як кажуть, персоною та особовим листком з обліку кадрів!..
Так, так, саме — він, Антоша Денікін, наш колишній, на жаль, земляк-киянин, що за часів своєї юності закінчив тут, на Печерських пагорбах, піхотне училище…
А в біографії зрілій — вже особа з повним, що називається, джентльменським набором: махровий російський націоналіст, лютий українофоб, організатор єврейських погромів в Україні. Та найголовніший, мабуть, його здобуток — створення Добровольчої армії на Дону, «золотопогонники» якої за роки Громадянської війни не дуже панькалась із отою «красной сволочью», що посміла без дозволу царя-Миколки утнути Жовтневу революцію, а також рештою несвідомих громадян, що їй, тій сволоті, мали нещастя співчувати…
За цим не вельми шляхетним та не надто сміливим генерал-лейтенантом царської армії водилося багато чого ще такого, що аж ніяк не красить його офіцерську честь перед вічністю… Ну, хоча б, як прелюд для непосвячених, — згадаймо з історії сумнозвісні денікінські табори смерті…
Та страх перед радянською владою таки, видно, змусив Антона Івановича добровільно скласти повноваження командувача Білою армією і швидше накивати п’ятами; спершу інтегруватись — у Лондон, потім — у Париж, а після Другої світової, уникаючи насильницької депортації, взагалі дати дьору через океан і зійти на берег аж у далеких Сполучених Штатах Америки. Де після прибуття він упав у ноги генералу Ейнзенхауеру і просив останнього не видавати його та йому подібних патріотів-прихильників «єдіной та нєподільной Росії» дідусю Сталіну, який, погладжуючи від задоволення вуса, розпочав своє світове людинолюбне турне-сафарі, тільки вже, за іронією долі, за… «сволочью белой».
Та все ж знайшовся в сучасній Росії непростий чоловік — і ми знаємо його «божествене» ім’я, з верховної волі котрого прах генерала Антона Денікіна та його дружини Ксенії таки доправлено із Америки і перепоховано під мелодію колишнього радянського гімну на цвинтарі Свято-Донського монастиря в Москві.
Можливо, таку високу честь та й саму персональну надгробну плиту від кремлівського достойника покійний генерал-емігрант заслужив тим, що в його численних брошурках і томах-цеглинах про російську «смуту» згадується Україна — щоправда, тільки чомусь в одному-єдиному контексті.
Цитую дослівно за брошурою-метеликом «Кто спас Советскую власть от гибели» (Париж, 1937 год): «Никогда, конечно никогда никакая Россия — реакционная или демократическая, республиканская или авторитарная — не допустит отторжения Украины. Нелепый, безосновательный и обостряемый извне спор между Русью Московской и Русью Киевской — есть наш внутренний спор, никого больше не касающийся, который будет разрешен нами самими…».
…То чи не тому, чи не через цю сакральну цитату від генерала-монархіста Україна вже сьомий рік поспіль платить своєю кров’ю за наш, так званий, із Росією «внутренний спор»?!
І ніяка надумана-навіяна у вуха простим людям московськими трубадурами-пропагандистами русофобія, жодна всеохоплююча бандерівщина, над якою так рефреном затято розпікається в соцмережах нукер Серьога Аксьонов, тут просто ні до чого.
А все куди банальніше… Як сказано у народній приказці: кожна пташка свою пісню співає… І свій хліб насущний, додамо, перед… диригентом відпрацьовує.
Тому замість епілогу всілякого роду антиукраїнським співакам та їхнім беквокал-підспівувачам хочеться навести слова одного дуже досвідченого діяча часів Французької буржуазної революції: «Панове, ніколи не поспішайте виконувати накази своїх повелителів… Влада може змінитися…».
Краще, мабуть, і не скажеш!..
Ех, Серьога, Серьога… Соловей ти наш кримський, новорічний… Із «зачумленою головою… в бараці». Як правильно і завбачливо сказав ти про це ВКонтакті… Тільки забув додати одну слушність: барак то — російський… Крок, знаєш, вправо, крок, знаєш, — вліво… Всяк буває…
Віть-віть-віть,
Тьох-тьох-тьох,
Ай-яй-яй,
Ох-ох-ох…
Там, у Сімферополі, хтось і щось іще щебетав!..
Спеціально для АІ —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Чонкіна
