У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Над фільмом «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліна Горлова працювала чотири роки. Прем’єра в Україні запланована на 2021 рік. Кореспондентка АрміяInform поспілкувалася з режисеркою про створення кінострічки.
У листопаді 2020 року документальна стрічка української режисерки Аліни Горлової перемогла в конкурсі дебютів First Appearance («Перша поява») на головному європейському фестивалі документального кіно IDFA в Амстердамі. Її також визнали найкращим повнометражним фільмом на італійському фестивалі Festival dei Popoli у Флоренції.
Документальний фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» створено у співпраці чотирьох країн: України, Латвії, Німеччини й Катару. Це потужна візуальна розповідь «війна — мир» про біженців із Сирії, які живуть в Україні. Втікаючи від однієї війни, вони потрапили туди, де почалася інша. Головний персонаж — Андрій, син українки й сирійського курда, стає волонтером Червоного Хреста у районі бойових дій на Донбасі. Після смерті батька Андрій вирішує поховати його тіло в Сирії.
Стрічка поділена на частини: про роботу Андрія у Червоному Хресті на лінії розмежування, відвідини родичів у Німеччині й Іраку, спроби поховати померлого батька на батьківщині.
— Стрічка є спільним продуктом кількох країн: України, Латвії, Німеччини, Катару. Як її створювали?
— Фільм є копродукцією чотирьох країн. Першими, хто нас підтримав, була наша держава — Українське державне агентство з питань кіно. Воно виділило велику суму грошей, однак її не вистачало, щоб зняти такий фільм. Тоді долучилася Латвія — Латвійський фонд надав фінансування. Потім німецький копродюсер Патрік Хамм надав власні кошти на створення цього фільму. Як копродюсер фільму приєднався катарський фонд — Doha Film Institute. Також IDFA Bertha Fund надав нам два гранти.
Узагалі ми вирішили зробити копродукцію не лише через нестачу фінансів, а й для того, щоб контекст фільму був ширшим. І, на мою думку, це дуже важливо, коли ти думаєш не в межах однієї країни, а в масштабі світу.
Це дуже класно, коли участь у створенні фільму беруть люди з інших країн, із різним світосприйняттям. Це поглиблює фільм, робить його міжнародним.
Ми хотіли створити фільм міжнародний, що, власне, в нас і вийшло.
Життя поміж двох воєн
— Хто головний персонаж вашого фільму?
— Головний персонаж фільму — Андрій Сулейман. Його мати українка з Донбасу, а тато — сирійський курд. Саме це поєднання нас дуже зацікавило. А також історія великої родини, що через війну в Сирії змушена була виїхати з країни, розкидана через різні обставини по всьому світу. Частина поїхала в іракський Курдистан, де вони нині живуть у таборах для біженців. Частина дуже довго добиралася до Німеччини. А частина родини Андрія приїхала на батьківщину його матері, на Донбас. Тобто туди, де була можливість кудись сховатися від війни, десь жити, де було житло. І так сталося, що майже через рік почалися бойові дії на Сході України.
Коли я дізналася про його історію, то зрозуміла, що це унікальний персонаж, до того ж він працює у Червоному Хресті на Сході України, у місті Лисичанську.
— Де саме фільмували епізоди стрічки?
— Ми знімали на Донбасі, поблизу «сірої зони», на лінії розмежування, в іракському Курдистані, в Сирії, в Німеччині. Місць було дуже багато — як в Україні, так і в Курдистані, й у Німеччині теж.
Тобто географія зйомок широка.
Найважче — отримати дозвіл на зйомку
— Які складнощі виникали в процесі роботи? З чим доводилося мати справу?
— Їх було дуже багато. Передусім те, що зйомки тривали чотири роки. Це дуже складно фінансово. Насправді цей фільм коштує набагато більше, якщо порівняти з тим, скільки він мав би коштувати. Грошей постійно бракувало, ми весь час залежали від фондів…
Потім те, що фільм виходив дуже авторським, а від нас чекали, що це буде ближча до телевізійної історія. Проте стрічка виходила не така. Вона була чорно-біла, авторська, креативна. Інколи було дуже важко обстоювати своє бачення, але я дуже радію, що в нас усе вийшло. І фільм такий, яким мав бути.
І найскладніше — це доступи й отримання дозволів знімати в тих місцях. Дуже часто ми не могли дістатися якихось об’єктів. Потрібно було постійно домовлятися й чекати. Приміром, до Станиці Луганської ми їздили чотири рази, щоб зафільмувати, як будують новий міст через річку Сіверський Донець. І тільки вчетверте нам удалося його зняти. Для мене дуже важливим було показати, як зводять цей міст, оскільки тема стрічки — війна та мир, коли щось руйнується й відновлюється. Ми готуємо зброю й водночас відправляємо гуманітарні місії. І такий цикл постійно.
Показати це було для нас вкрай важливим. Тож епізод з мостом був надзвичайно значущим.
Я дуже вдячна працівникам пресцентру операції Об’єднаних сил, які нам допомогли під час зйомок на Донбасі.
Крім головного персонажа, у фільмі знімалися реальні люди. І нашим завданням було зафільмувати їхні історії.
«У стрічці знімалися реальні люди. І завданням знімальної групи було зафільмувати їхні історії».
— Чи всі погоджувалися на зйомки? Адже людині знову потрібно пережити ті події, відчути ті емоції, які її охоплювали у той час?
— Родина Андрія Сулеймана відразу поставилася до зйомок дуже позитивно. Вони, звичайно, не очікували, що це триватиме чотири роки. Але ми провели їх разом, і вони розуміли, що ми робимо щось важливе. Вони були «за», щоб історію їхньої родини розповіли іншим, але ніхто не очікував того, що батько Андрія помре тут, в Україні. І це насправді була фінальна сцена, яку ми знімали. І як вирішила родина, поховали його в Сирії.
Це була друга експедиція в Сирію, через Ірак. І ми зняли те, як його поховали на батьківщині.
— Чи їздили ви на фестиваль документального кіно IDFA в Амстердам?
— Ні, не їздила. Через карантин. До останнього моменту думали, що поїдемо, але це було до того складно, що відмовилися від задуму. До того ж у мене напередодні померла бабуся. Отже, не склалося.
— Чи могли ви спостерігати, як відбувалася прем’єра? Як реагували глядачі?
— Так, перший показ стрічки відбувся в кінотеатрі, потім онлайн. Організатори фестивалю налагодили відеозв’язок так, що я могла бачити, що відбувається у залі, бачити обличчя людей.
Протягом усього фільму глядачі були замислені, під кінець, коли вже ввімкнули світло, вони були стурбовані тим, що побачили. Я зрозуміла — фільм працює.
— Чи відомо вам, якою була реакція людей на стрічку, які їхні враження?
— Мені писало багато людей після показів: що дуже зворушені, що їх ця історія дуже вразила й що вони хочуть це показати іншим людям. Тобто реакції були дуже й дуже позитивні.
Висновок журі, коли вони вручали нагороди, свідчить: ми зробили щось гарне.
— Чи спілкуєтеся ви нині з Андрієм Сулейманом, його родиною?
— Так, звісно, ми спілкуємося. Ми мали поїхати на прем’єру разом, а не склалося. У нас тісні взаємини — і дружба, і професійні стосунки.
Фільм має працювати на підсвідомість глядача
— На який контекст, на вашу думку, варто звернути увагу глядачеві?
— Узагалі я намагалася створити фільм-досвід. Тобто мені хотілося, щоб глядач приєднався до наших подорожей і намагався відчути те, що відчували ми, я особисто. І цей фільм метафоричний, філософський.
«Я хочу працювати в документальному форматі, досліджувати нові форми».
Я будувала фільм так, щоб він працював на підсвідомість глядача й тому ми докладали великих зусиль, щоб працювати із символами й метафорами в цій стрічці.
— Які плани на майбутнє?
— Я хочу працювати в документальному форматі, досліджувати нові форми. Мені це дуже подобається. Маю намір колись повернутися до ігрового кіно.
Фото надані Аліною Горловою
