Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Із початком окупації Михайло Кулішов був змушений виїхати з рідної Горлівки до Бахмута. Але, як виявилося, такий різкий поворот долі наблизив його до головної справи життя: вивчати локальну історію й переповідати її своїм землякам.
Про це розповідає Український тиждень.
«Спочатку була просто цікавість до того, що поруч. А вже потім з’явилося розуміння, що це і є історія. Поштовхом для мене стала невеличка книжка Анатолія Шевченка «Топоніми Горлівки», — розповідає Михайло і згадує, як почав по-іншому дивитися на сліди минулого довкола себе. Потім був форум газети «Пошук», де краєзнавці Донеччини обмінювалися цікавою інформацією. За кілька років Михайло «розмалював» яскравими історичними фактами чимало білих плям. «Мене дуже цікавила промислова історія, — розповідає він. — Коли все твоє життя минає неподалік териконів і коли навколо є безліч покинутих об’єктів промисловості, то намагання розкрити їхню історію стає схожим на занурення в потаємний світ, до якого нікому не було діла. Розпитував місцевих жителів, знаходив старі документи — у більшості промислових об’єктів не збереглося навіть назви. І крок за кроком, як при видобутку корисних копалин, мені відкривалися пласти життя цілого регіону».
Невідомі сторінки промислової Донеччини
Михайло мало говорить про себе, але багато — про улюблену справу. Приміром, як свого часу — ще до війни — його вразили гіпсові рудники, яких багато виявилося у Бахмутському районі, і до яких він почав їздити з Горлівки майже на кожні вихідні. «Окрім найвідомішого Іванградського, ми відкрили чимало схожих об’єктів, про які всі вже забули. Хоча не варто було б: в Україні немає аналогічних гіпсових відкладень такого масштабу. Навіть зали одеських катакомб чи вапняних печер під Херсоном не такі високі», — згадує Михайло. Розповідає, що спочатку про рудники взагалі не було жодної інформації, тому тему довелося вивчати з нуля. «Про Іванград знайти професійну літературу вдалося тільки торік — один екземпляр в архівах бібліотеки Вернадського. Рідкісне видання репресованого київського геолога Остапа Галаки. Він детально описав знаходження гіпсу в цьому районі, але після арешту геолога його роботи було вилучено з бібліотек і знищено, — згадує про свою знахідку Михайло. — Цікаво, що рудник у 1920-1930 роках належав Дому суспільно-примусових робіт. Тобто на ньому працювали засуджені. Видобуток тривав до 1960-х, у післявоєнний час був підпорядкований алебастровому заводу «Пролетарій». А коли закінчився загальний гіпсовий пласт, то рудники просто закрили».
Але історія цих рудників, як і більшості підприємств на Донеччині, починається з промислової революції ХІХ століття. Про що, на жаль, нечасто згадують навіть у сучасних підручниках з історії. «Насправді всі сталінські будівництва з’явилися не на порожньому місці, — твердить Кулішов. — Вони виникли на базі сучасних тоді підприємств із європейськими інвестиціями, висококласними фахівцями й технологіями. Той самий Іванградський рудник заснував Едмунд Фарке — поважний промисловець, який побудував цілий конгломерат заводів: алебастровий, скляний і цегляно-черепичний. Йому також належали гіпсові рудники, де зараз у Бахмуті розташований відомий завод із виробництва ігристих він. Після смерті Фарке справами підприємств займався інший не менш відомий промисловець — чех Вікентій Штерцер, гірничий інженер світового рівня, який мав і власні підприємства: вогнетривкий завод у Часів Ярі й алебастровий завод при станції Краматорська. Доля родини Штерцерів сумна — хтось із дітей устиг емігрувати в Чехію, а сина репресували, бо він залишився працювати на заводах як головний інженер».
За фактами завжди стоять люди
Михайло також є співавтором другого видання книжки про соляний рудник «Петро Великий», який заснували голландці. Перше було наповнене родинними історіями засновників шахти й тогочасними світлинами, а у другому з’явилося більше технічної інформації, яку віднайшов і розповів Кулішов. Але в усіх своїх дослідженнях Михайло намагається насамперед знайти живу людину: «Вважаю, що обов’язково треба розповідати, приміром, про трагедію голландських промисловців, які були змушені втікати під час революції. Це ціла плеяда освічених людей, про долю яких майже нічого не відомо. У нас не вистачає оповідей про таких людей. Але це важливо, бо історія складається з таких сюжетів, а не тільки із сухих фактів. Приміром, 1920-ті роки — епоха націоналізації підприємств, як пишуть у підручниках. А це означає, що голландський рудник продали державі за один рубель, наче у власників взагалі був вибір». Михайло впевнений, що саме вивчення таких історій формувало його світогляд: коли дізнаєшся справжні історії людей, змінюється ставлення до певних подій і процесів.
Також Михайло Кулішов — один із найактивніших учасників проєкту «Шлях, позначений сіллю», у рамках якого створено туристичний маршрут, що проходить через місця, пов’язані з історією видобутку солі на Донбасі. Це Бахмутський, Слов’янський, Лиманський райони Донецької області, а також Кремінна й Лисичанськ Луганської області. Раніше Михайло допомагав створити сайт «Туристична Лиманщина». Його цікавість саме до Лиманського району не випадкова: «Коли з’явився доступ до генеалогічних архівних документів, я вирішив вивчити власне коріння, яке з середини XVIII століття виявив на Лиманщині. На власні очі побачив, приміром, як мої родичі з традиційним прізвищем Куліш у XVIII столітті перетворилися спочатку на Кулішенків, а потім на Кулішових. Бо до села Новоселівка Лиманського району, де вони жили, у 1795 році привезли якихось Кулішових із Калузької губернії. Тоді почалася плутанина, яка й призвела до того, що всі прізвища переписали відповідно до зросійщеного варіанту».
Туристичними стежками про унікальність рідного краю
Усі екскурсії, які організовує Михайло, — унікальні авторські напрацювання. Вони не мають завченого шаблону, натомість кожну присвячено окремому аспекту історії певного місця. Михайло зізнається, що не володіє якоюсь суперметодологією, а секрет популярності серед екскурсантів убачає у власній щирій зацікавленості, яку передає слухачам. Він є автором багатьох наукових статей із краєзнавства, окремо займається фотографією. Нещодавно Михайлове фото млина з села Прелесне Слов’янського району зайняло третє місце на конкурсі «Вікі любить пам’ятники». «На жаль, у нас зачистили пам’ять про минуле, щоб укласти тези про єдино успішний приклад радянської індустріалізації. Для цього також знищували національні меншини, серед яких було багато освічених спеціалістів. Нам іще багато чого потрібно відшукати наново», — впевнений краєзнавець.
Для Михайла Кулішова місцевий туризм — це не тільки про розваги. «Проєкти, які ми робимо, відрізняються від традиційних, — каже він. — Приміром, не просто поїхати у Святогірськ, щоб залізти на пам’ятник Артему чи зайти в Лавру. Окрім звичного кліше про «православний центр», на цю територію можна глянути як на місце, де виявлено городища хазарського періоду. Або дивитися через призму геологічної історії: саме тут виходять породи юрського та крейдового періоду. В цих місцях, які були просто Меккою геологічного туризму, побували всі відомі європейські геологи ХІХ — початку ХХ століття. На жаль, усю цю інформацію забули, а про Донеччину говорять як про депресивний регіон, де немає на що подивитися. Тому я прагну розкривати невідомі факти, щоб земляки нарешті побачили унікальність рідного краю, а гості відчули захват і захотіли повернутися».
