Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
— Якось зібрався у відпустку, одягнув чисту форму, щоб дружину не лякати, виходжу красивий із бліндажа і чую звуки важкої техніки… У голові: «Тільки не сьогодні! Так довго планував відпочинок!» Перед тим, як сісти у машину, яка відвезе на автобус, треба кілометрів зо два пройти лісом-полем. Не встиг і кілька метрів пройти — як почав танк «шмалити»… Сім пострілів… Усе навколо рознесло… Якби бліндаж не встиг покинути, так би і залишився там. Та додому я вже ж дістався. Дружина запитує: «Чому такий брудний? Не міг форму чисту одягнути? Лякаєш людей…» Та кажу: «Під танкові залпи до тебе біг…» Вона лиш буркнула: «От жартівник…»
Старшина роти на псевдо «Десант» намагається розмовляти українською, а ще покурює люльку, як справжній козак. Береже її та всюди носить із собою. Та швидше через інстинкт самозбереження, а не національні традиції.
— Люлька зі мною — із 2018-го, — пояснює «Десант». — Тоді ми стояли в Кримському, за якихось пів сотні метрів від російських окупантів. Вночі були постійні зіткнення, страх, як курити хотілось, але вогник від цигарки міг завадити нашим планам, тож цигарки були під забороною. Вихід знайшовся у вигляді люльки. Звісно, за якихось п’ять днів ми бойовиків із позицій вибили й більше туди не пускали, але звичка палити люльку так і залишилась…
Дніпрянин розповідає, що служити прийшов на звичайну солдатську посаду, хоч до війни й працював у міліції, у карному розкушу, мав звання старшого лейтенанта.
— Нині збираю документи на проходження переатестації, аби отримати офіцерське звання, — розповідає «Десант». — Спочатку ж взагалі не до звань було. Я ж, як собі думав: «Прийду, швиденько переможемо і — додому…» Навіть не підозрював, що так надовго залишусь у війську. Контракт підписував вже в окопі, на Світлодарці, із перших днів служби — на фронті. Сам прийшов до військкомату з єдиним проханням, аби направили до бойової частини. Спочатку я поривався до одного з добровольчих батальйонів, та після їхнього «нам колишні „мєнти“ не треба», розвернувся й пішов. Потім робив спроби піти служити до Національної гвардії, але почалась така тяганина з документами, медичними комісіями, що простіше, мабуть, було б космонавтом стати… Я не приховую, що не виховувався в атмосфері вишиванок та українських пісень. Мій дідусь — комуніст, що дуже важко пережив розвал СРСР, бабуся — заслужений педагог СРСР. Але коли почалась війна, я чітко усвідомлював, що народився тут, це моя Батьківщина і вона потребує чоловічого захисту!
Бойовий шлях «Десанта» — солідний. Це і Луганщина, і Донеччина, різні міста, багато ключових позицій і небезпечних ситуацій… Навіть під час цієї ротації до оголошення перемир’я старшина разом із побратимами кілька разів запобігли роботі ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Було в його фронтових історіях і місце для справжньої містики…
— Одного разу російські окупанти вирішили нас підпалити. Загоряння почалась прямо від ворожої позиції і через стрімкі пориви вітру в наш бік, вогонь швидко поширювався. Звісно, ми до подібної «акції» були готові, розвідка працює добре, тож основну частину БК та майна врятували. Та, що цікаво, на краю нашої позиції на пагорбі стоять два прапори. Під час пожежі в тому місці все вигоріло, а навколо прапорів залишилось коло, яке вогонь зовсім не зачепив. Вони майоріли й, очевидно, дратували ворога навіть під час пожежі. З часом ми навіть деякий позитив у цій історії знайшли, згорівши чагарники покращили нам огляд.
Суворий «Десант», який, здається, одним лише поглядом може знищити ворога, одразу стає лагідним та люблячим, коли мова заходить про родину. Каже, розчулився ледь не до сліз, коли донька попросили одягнути до школи форму.
— Маю двох доньок — 13 і 15 років. Вдома я намагаюсь не хизуватись фронтовими здобутками, ношу цивільний одяг. Та донька попросила: «Па, вдягни форму до школи! Однокласники так вдячні тобі за службу!» І в цей момент розумієш, що сучасна молодь — свідома, вона не побіжить на сумнівні референдуми!
А ще в «Десанта» є цікавий оберіг — кумедний хом’ячок, що його зробили донечки. Із ним чоловік ось уже четвертий рік не розлучається. А коли одного разу забув його вдома під час відпустки, хом’ячок вже наступного дня поїхав поштою на фронт.
