У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
Сержантські лички, а згодом і звання прапорщика старшина розвідувальної роти 95-ї десантної бригади Петро Благун отримав тридцять років тому. Доля його трохи покидала: розпочинав службу на флоті, потім перевівся у спецпідрозділ Служби безпеки України. У 2015-му пішов воювати у десант снайпером.
Як служиться у розвідці на шостому десятку
З Петром Петровичем нас знайомлять безпосередньо після його повернення на чолі однією з розвідгруп з полігона. Поки змучені хлопці вивантажують зброю та спорядження, знаходимо для розмови зручне місце.
— Петре Петровичу, вам 54 роки. Чи не заважкі в такому віці навантаження, які для розвідників просто неминучі? Тим більш, мені казали, що ви абсолютно не «паркетний» старшина (запитую про це з легким гумором, бо, як з’ясувалося, ми з Петром ровесники).
— А характер чоловіку навіщо, тренування щоденні? Під Горлівкою, Авдіївкою, Станицею Луганською я був старшим розвідгрупи, яка діяла автономно. Як снайпер я мав нести в «сіру зону» та у ворожі тили значно менші, ніж у побратимів, вантажі. Однак група — це родина. Я забирав у молодших хлопців частину боєзапасу, води, провіанту, спорядження. Й нівроку, задніх не пас!
Ми тоді майже шість місяців ходили у тривалі виходи, іноді глибинні. Найскладніше було виконувати завдання у люті морози, які стояли тієї зими. Але ми були очима й вухами командування. Тому терпіли все не гірш за олов’яних солдатиків. «Лежки», засідки доводилося облаштовувати на суцільно замінованих голих полях — така там місцевість. Рухалися специфічними стежками, бачачи десятки мін під осипаним, злежалим дереном.
— Позивний «Санта» хлопці за «добрі діла» дали?
— Взаємодопомога — річ для нас настільки ж природна, як дихання. А «Сантою» прозвали за сиву бороду, яку тоді носив. Ну, і через вік, звісно. Після купи виконаних розвідувальних завдань позивний, як це буває, прилипнув на роки.
Кожна крупинка ветеранського досвіду — реально збережена солдатська кров
— Як до військовиків вашого віку ставиться командування бригади?
— Тут без теплих слів на його адресу не обійтися. Якщо ти реальний «штик», твій вік у нас у частині не має жодного значення. Після закінчення строку мобілізації командування запропонувало продовжити службу за контрактом на посаді старшини. І не тому що я казна-який особливий. Просто у бригаді дуже уважно, дбайливо ставляться до всіх ветеранів, які мають серйозний бойовий досвід і можуть та бажають служити гідно, передаючи знання та досвід необстріляній молоді.
У нас у навчальному центрі ДШВ служать десантники із численними, серйозними пораненнями й навіть з інвалідністю. Вони стрибають з парашутом, займаються фізпідготовкою майже на рівні з усіма. Втім, головне, чого від них потребує десант — це їхні потужні знання, помножені на бойовий досвід. Такі люди — хребет ДШВ. Нині кожна крупинка їхнього досвіду — це реально збережена солдатська кров.
«Десантні дуболоми» гулькнули в минуле
— За радянських часів у народі, попри патріотичні кінофільми, існував доволі нікчемний образ десантника: то був до неподобства здоровий хлопак, який пробивав макітрою стіни й ламав об неї цеглу…
— Ця дешевка в минулому. Ми воюємо. А головна зброя розвідника — його професійно «заточений» інтелект. Запропонуйте зламати цеглину об голову, скажімо, нашому ротному оператору безпілотників. У відповідь він не покрутить вказівним пальцем біля скроні хіба що із чемності.
У нас у розвідці підготовка будь-якого фахівця включає вивчення розвідувальної та загальновійськової тактики, усіх видів стрілецької зброї, засобів зв’язку, інженерної справи, топографії, психології тощо.
Специфічні знання дають розвіднику можливість виконати завдання й повернутися живим. Бо якщо вийде зі строю хоч один член групи — чекай біди
Окрім того, розвідник має знати й володіти сотнями, на перший погляд, дрібниць. Це приховане пересування в глиб оборони ворога, спорядження, тактичні ножі, комплектація медаптечок за принципом «для себе й товариша», спорядження рюкзаків, кількість і довжина мотузок та десятки й десятки іншого. Розвіднику ці специфічні знання дають можливість виконати завдання й повернутися у підрозділ живим. Бо якщо вийде зі строю хоч один член групи — чекай біди.
Тому «ганяємо» і необстріляний молодняк, і досвідчених як у теорії, так і на практиці. Ми поєднали натовський досвід виживання в бойових умовах із нашим, підняли на інший рівень індивідуальну й колективну підготовку, тактичну медицину, снайперську та диверсійну, протидиверсійну справи.
Наприклад, розвідники отримали на озброєння українську снайперську гвинтівку UAR-10 з вітчизняною оптикою. Оцінюю її на відмінно. За кілька місяців підготовки, працюючи на різних дистанціях, складаючи регулярні заліки, хлопці ростуть як специ на очах. А ще натовці передали нам багато сучасного тактичного обладнання. Маю на увазі не тільки приціли. З цими засобами снайпер має кращі бойові спроможності, він впевнений, що на полі бою реально технічно прикритий. Згадати хоча б засоби зв’язку, прослухати які неможливо.
Підготовка на межі людських можливостей
— Де тепер, окрім 199-го навчального центру ДШВ, готуються й проходять перепідготовку розвідники бригади?
— Можу сказати багато гарних слів про навчання снайперів у Деснянському навчальному центрі, де у них вишкіл базового рівня. Тамтешні інструктори сконцентрували величезний практичний досвід, викладають навчальний матеріал професійно, готуючи фахівців по-дорослому. У Десні теж сильна навчальна база з тактичної медицини. Потужну підготовку за розвідницькою справою дають навчальні центри на Львівщині.
Нині практикуємо піші виходи на полігон. Три доби розвідники йдуть туди, нав’ючені всім, із чого й чим стрілятимуть, що будуть їсти й пити, у чому спатимуть
Щільність бойової підготовки у нашій бригаді іноді ведеться на межі людських можливостей. Частина хлопців роти нині виконує завдання за призначенням на Луганщині, частина — під Кримом на підсиленні. Тих, яких сьогодні бачили, завтра знову чекає полігон. Цікава подробиця: ми практикуємо піші виходи на полігон. Три доби розвідники йдуть туди, нав’ючені всім, із чого і чим стрілятимуть, що будуть їсти й пити, у чому спатимуть. Це частина психологічної й фізичної підготовки водночас, невпинне випробування на готовність піти будь-якої миті в бій…
«Ротою живу, ротою дихаю»
— Петре Петровичу, як ставиться до вашої служби родина?
— Війна мою колишню сім’ю зруйнувала. До неї я був успішним бізнесменом, фермером, мав крамницю й кафе. Мобілізуючись, про всяк випадок переписав усе на дружину. А після повернення з боїв з-під Авдіївки раптом узнав, що матеріально я тепер «ніхто». Не сварився, не судився. Взяв з колишньої садиби наплічника й повернувся у бригаду.
З дорослими дітьми спілкуюся телефоном, маю двох онуків. А мешкаю з дозволу командування в окремому приміщенні в казармі. Нині моя розвідрота — і є моя родина, сини, брати та друзі. Живу ротою й нею дихаю.
— Маєте відзнаки, нагороди?
— Подавали п’ять разів на державні нагороди, але щось там нагорі не зрослося. Утім, я не переймаюся. Головна моя відзнака — визнання моєї роти, повага й довіра хлопців.
— Можна вважати, що ви для роти своєрідний другий татусь?
— Чом би й ні, зважаючи на вік і посаду? Для мене всі хлопці — немов рідні діти й молодші братики…
