Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
Микола Васильєв із позивним «Брутальний» воює ось уже третій рік – триває, відповідно, третя ротація 26-річного піхотинця. Перша пройшла на Луганщині, друга й третя – на рідній Донеччині. Так, Микола – місцевий. І, як і більшість місцевих, спадковий шахтар. Та свого часу вірусом українофобії, як дехто із земляків, він не заразився – певно, надто сильною була генна пам’ять та козацький дух, що живе в тілі молодого бійця.
– Мій дідусь був козаком, бабуся постійно казала про це, – ділиться «Брутальний». – Сама вона – фронтова медсестра – на війні втратила око…
А ще обидві бабусі, які допомагали батькам ростити хлопця, змалку розповідали онуку не лише про жахіття війни, а й про пережиті ними голодомори 1932–33 та 1946 років – про супи з картопляних лушпайок, оладки з лободи та інші «делікатеси» тогочасної кухні українського народу, приреченого кремлівською верхівкою на голодну смерть…
Минулої ротації, у Зайцевому, Микола дістав осколкові поранення від вибуху гранати. Підлікувався у шпиталі – і знову на передову.
Третя ротація. Бойового досвіду вже вистачає – говорить, як колись вчили його, сьогодні навчає побратимів і сам. Недарма вже не гранатометник, як спочатку, а командир відділення.
А вдома на Миколу чекають молода дружина та синок Сашко, якому щойно виповнилося пів рочку. Звичайно, обороняючи рідний край у якісь сотні кілометрів від сім’ї та рідної оселі, йому кортить побачити рідних, але це – вже після цього чергового бойового відрядження. Втім, головне, що «Брутальний» чітко знає, за що він воює: за свою родину, за свою шахту, за своє козацьке минуле та майбутнє, у якому він та його діти й онуки будуть українцями, а не якимись там незрозумілими «новоросами-малоросами».
Фото Олександра Олехновича
