Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Зведений підрозділ «Койот» Центральної артилерійської бази озброєння Командування Сил логістики ЗСУ був свого часу дуже відомий на сході України. І недарма ймення цього хижака воїни взяли собі за назву. Адже у дикій природі пустельний чи степовий койот легко пристосовується до різного ландшафту, інтуїтивно гостро відчуває небезпеку. А якщо додати швидкість і вміння маскуватись — усе це впливає на успіх у будь-якій справі…
Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня старший прапорщик Руслан Полтарін — один з ветеранів згаданого підрозділу, що діяв на Донбасі у 2014–2016 роках. Його участь у російсько-українській війні як командира взводу матеріального забезпечення припала на одну з найгарячіших фаз — бої за Дебальцівський плацдарм. Узимку 2015-го в умовах постійних обстрілів і нападів вони конвоювали до передової колони вантажівок, які забезпечували частини сектору «С» боєприпасами.
— На схід вирушили двома бронетранспортерами та проїхали майже всю Україну. На Донбасі підрозділи розкидані на великих відстанях один від одного, тому виникла потреба підвозити боєприпаси, продукти, пальне й забирати поранених, — розповідає Руслан Полтарін. — Водночас існувала ймовірність потрапляння в засідку противника чи підриву на ворожих мінах, причому як на шляху слідування, так і на зворотному. Та головне — швидко долати шлях, а в разі ворожого обстрілу прикрити вантажівки. Один БТР прикривав тил колони, а другий йшов попереду.
Під час одного із завдань, коли бої почалися в самому Дебальцевому, підрозділ Руслана у взаємодії з двома БТР-80 бригади охорони Генерального штабу супроводжував колони з боєкомплектами для гірсько-піхотної бригади. Там зустрів однополчан, бо раніше служив танкістом у цій частині.
— У районі населеного пункту Нижнє Лозове втрапили у засідку ворожої диверсійно-розвідувальної групи, що вела обстріл з міномета та стрілецької зброї. Нас врятувало те, що заздалегідь встановили на своїх бронемашинах як додаткові вогневі засоби по одному АГС-17. З їхньою допомогою і накрили той міномет, що дало змогу вивести колону з небезпечної ділянки й доставити боєприпаси у Дебальцеве, — згадує ті події Руслан.
— Уже наступного дня, виводячи автоколону з міста, на ділянці дороги між Новогригорівкою та Нижнім Лозовим знову втрапили під мінометний обстріл і «Гради». Інших варіантів, як проскочити цей відрізок на максимальній швидкості, не було. Довелося маневрувати між залишками підбитої раніше техніки, якої там вистачало, й вирвами від розривів снарядів противника. На щастя, колону й людей удалося вивести без втрат.
Фото автора та з архіву Руслана Полтаріна
