Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Того ранку більшість військовослужбовців 95-ї окремої десантно-штурмової бригади рано вранці поїхали на стрибки з парашутом. Мимоволі на очі потрапив молодий офіцер. Подумки запитав себе: «Як це майже всі на стрибках, а молодший лейтенант у пункті постійної дислокації?» Побачивши мій погляд, він, зітхаючи, мовив: «Мене цього разу не взяли на стрибки, бо, мовляв, я програму вже закрив за цей рік і тепер у пріоритеті ті, кому це лише доведеться зробити». Так і розговорилися.
Співрозмовником виявився офіцер-психолог 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї ОДШБр молодший лейтенант Ян Сардаковський, який на війні фактично з 18 років.
— Уперше в АТО на сім місяців потрапив разом з полком «Київ», куди активно набирали добровольців, серед яких був і я. Згодом зрозумів, що підрозділ МВС — це не моє. Тому у 2016 році перейшов у «Правий сектор», де в АТО на ротаційній основі перебував до початку 2018-го, — розповів Ян.
Як виявилося, він устиг побувати в багатьох населених пунктах Донбасу: Широкине, Водяне, Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка та інші.
На запитання, як уживалися з військовими ЗСУ, він відповів, що в районі бойових дій різниці між тим, в якому ти підрозділі, майже не було. Кожен підтримував один одного, міг поділитися останнім, адже всі робили єдину справу — захищали рідну землю від російських окупантів.
— Наприклад, у тій же Мар’їнці підрозділи Збройних Сил утримували оборону однієї частини кварталу, а «Правий сектор» — іншої. Я був на війні як парамедик. З приходом темряви терористи фактично щодоби нас обстрілювали зі стрілецької зброї та мінометів. У них була доволі вигідна позиція на териконі, в народі її називали «Крокодил», — пригадав Ян. — Тому часто доводилося допомагати побратимам з армії. Річ у тому, що до медпункту їм було далеко. І якщо штатні медики десь виїжджали, тоді ми з побратимами з «Правого сектору» надавали першу допомогу військовим, у разі потреби ділилися медикаментами.
У 2018 році йому довелося покинути передову, бо починалося навчання на військовій кафедрі Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова за спеціальністю «Застосування десантно-штурмових підрозділів», тобто вчився на командира взводу, та продовжувалося — на психолога в Житомирському державному університеті імені І. Франка.
— Хоч би хто що казав про військові кафедри, але в мене були гарні викладачі, колишні військові з 95-ї бригади з бойовим досвідом, які добре пояснювали, давали потрібні теорію та практику, — запевнив Ян. — Коли потрапив служити в бригаду, то на тій же укладці парашута руки чудово пам’ятали, як і що робити. Здобуті на кафедрі знання справді допомагали. За це хочу подякувати наставникам з кафедри — підполковникові запасу Сергію Черняєву та майорові запасу Костянтину Павленку.
Щоб призватися до ЗСУ, хлопцю довелося після отримання відношення в бригаді побігати. Адже відповідні документи він заніс до університету торік у грудні. Далі бюрократична тяганина, військовий комісаріат, тож на службу до бригади він потрапив аж у квітні.
— Найгірше — це очікування, адже коли збираєш документи й подаєш їх, невідомо, як воно буде далі. Але витрачений час себе виправдав, і я став десантником, — з гордістю каже молодший лейтенант Сардаковський. — Крім того, військова та цивільна спеціальності поєдналися в офіцера-психолога, про що мріяв давно. Чому саме в 95-ту? Бо вона легендарна.
Також він пригадав той момент, коли, щойно потрапивши у підрозділ, мав побоювання, як його приймуть.
— Утім, виявилося, що колектив згуртований і привітний. Тож навіть якби пропонували, то не хотів би все одно переходити в інший батальйон.
Ян зазначив, що, мабуть, у всіх ЗСУ до психологів військовослужбовці ставляться доволі скептично. Та й у цивільному житті така сама картина. Певно, вони уявляють собі психолога як людину, що працює винятково з хворими. Але це оманлива думка. Запам’ятайте: психологи працюють зі здоровими людьми, допомагаючи їм у труднощах, в ухваленні рішень, у взаєминах, стресі тощо.
— У своєму підрозділі намагаюся бути другом солдатам, бо вони не сприймають методів індивідуальних бесід. Загалом я аналізую морально-психологічний стан, підтримую його на належному рівні. До речі, в розкладі занять для мене виділили години для психологічної підготовки з бійцями. Також розповідаю їм про вихід з тих чи інших складних життєвих ситуацій. Словом, намагаюся наставити на правильний шлях, — розповів офіцер.
