Так мешканець Кропивницього відреагував на законні вимоги працівника Національної поліції України та військовослужбовців Збройних Сил України з ТЦК та СП…
З головним сержантом кулеметного взводу старшим сержантом на псевдо «Фізрук» познайомився за кілька днів до Дня Десантно-штурмових військ, неподалік одного із КПВВ на Луганщині.
На вулиці були комфортні 3 градуси морозу, випав перший сніг. Щойно ми з колегами-журналістами підійшли до командирського бліндажа на РОПі, я помітив неподалік на саморобному спортмайданчику міцної статури хлопчину, який завзято «штурмував» бруси і перекладину.
Привітавшись, запитав у командира, а що то за спортсмен-десантник? Він мені: «Та це наш «Фізрук», головний сержант кулеметного взводу. Сам у вільний час тренується і нас усіх із собою постійно підтягує. Тому й прозвали «Фізруком».
– Агов, друже, кидай ту справу, 5 хвилин і поведеш наших кореспондентів на взводний опорний пункт, – розпорядився командир і перевірив наше спорядження: бронежилет, шолом, наявність індивідуальних аптечок та джгутів.
До служби в десанті готувався змалечку
Ми йшли стежкою, потім узліссям, петляли окопами через спостережники і дорогою спілкувалися з головним сержантом.
– У 2013-му мені був 21 рік. Про службу в десантурі мріяв ще зі школи, готував себе до служби змалечку. Займався спортом, бігав багато, плавав, брав участь у пластунських вишколах, вчився виживанню тощо. А чому ДШВ, бо «Ніхто, крім нас». Пройшов співбесіду в комбрига, взяв відношення і підписав свій перший контракт на службу в армії, – пригадав «Фізрук».
Так само він почав пригадувати листопад і грудень 2013-го. Події Революції гідності на Майдані, Інституцькій, які хвилею котились у регіони. Десантник каже, що до останнього не вірив, що підступний сусід відбере Крим, що розпочнеться російсько-українська війна на Донбасі.
«…В одному селі нас блокували, у наступному на колінах зустрічали і молились за нас»
– Моя участь у цій війні розпочалася ще в Харкові, коли проросійськи налаштовані «тітушки» захопили ОДА. Ми були на підсиленні нацгвардівців з «Ягуару», які закрили там питання професійно і чітко, – розповів старший сержант. – Потім вже Донецька і Луганська області. Наш взвод брав безпосередню участь у першому бою війни на Донбасі 13 квітня 2014 року – за Семенівку. Потім зачищали Селезньовку, визволяли Слов’янськ. Брав участь у славнозвісному рейді ДШВ тилами ворога. Найбільше мене вразило тоді, про що досі часто згадую впродовж цих років, як нас зустрічали в селах!.. Йдемо колоною на техніці, а люди в одному селі нас блокують, а в наступному стають обабіч дороги і моляться, хрестяться самі, плачучи перехрещують у повітрі нас, дякують і називають своїми визволителями! – зазначив головний взводний старшина.
…Почув, як осколки міни влетіли в мішки
Далі «Фізрук» розповів про своє поранення. Сказав, що Янгол-охоронець тієї миті був поруч.
– Чекали з дня на день команду на висунення до Луганського аеропорту. Та попав до шпиталю, і хлопці рушили без мене. Сталось це в середині липня в районі 8-го блокпосту під Слов’янськом. Я зазнав осколкового поранення в коліно. Було тихо, вечір, ми з побратимом поверталися зі спостережника. Почув кілька поспіль виходів мін, швидко знайшов очима укриття – мішки із землею, заховався, завмер. Один із «кабанців» 82 мм ліг зовсім близько. Почув, як осколки з характерним свистом-шурхотом влетіли в мої мішки. За мить відчув сильний біль у коліні. Я й досі згадую ту мить, не заховався б за ті мішки – не йшов би з вами тут! – зазначив мій співрозмовник і додав, що Бог є на світі, він це точно знає.
Багато гинуло через необережність…
Також розповів десантник, що, на його думку, велика кількість поранених і загиблих на початку війни була зумовлена необережністю, неуважністю, безпечністю наших військовослужбовців. Тоді було багато обстрілів, бойових зіткнень. Якби не гребували засобами індивідуального захисту – багато життів можна було б урятувати.
– Так само нам не вистачало навичок і вміння в індивідуальній і груповій підготовці, у тактиці пересування і дій в умовах населених пунктів, акцент робився переважно на дії в окопах, бліндажах та відкритій місцевості, – переконаний старший сержант.
Два місяці «Фізрук» лікувався у шпиталі, потім місяць перебував на реабілітації. До свого взводу повернувся одразу, як тільки дозволили лікарі, майже наприкінці 2014-го. Рухатися повноцінно не міг ще з пів року.
– Завдяки комплексу фізичних вправ правильно закачав коліно, тепер уже бігаю, зі штангою присідаю. Наразі про поранення нагадують лише значні стрибки атмосферного тиску та різка зміна погоди, – розповів хлопець. – Відчуваю дощі чи прийдешній сніг краще за хороший барометр – за дві-три доби.
«…Вказівний палець тримаємо на запобіжнику»
– Чи важко тут сьогодні, який настрій у хлопців, чи багато молодих, що пороху війни, так би мовити, ще не нюхали, – запитав я в старшого сержанта.
– Ми завжди на найвідповідальніших ділянках, ми ж десантники. Та й нині на стратегічному напрямку – в районі одного із КПВВ боронимо Україну від ворога, – впевнено і гордо випалив «Фізрук». – Нам не звикати, де важко – там ми. Молодих хлопців, які підписали свій перший контракт, чимало, та ще більше тих, з ким пліч-о-пліч усю війну крокуємо. Вчимо молодших, передаємо свій досвід. Наразі тут ситуація стабільно спокійна. Окупанти в наш бік не стріляють, їх не чутно й не видно. Та кому, як не нам знати, що ворогу вірити не можна. Тому пильності не втрачаємо, вказівний палець тримаємо на запобіжнику автомата. Хлопці на бойових постах службу несуть добре, миша не прошмигне ні вдень ні вночі, – запевнив головний старшина.
На завершення «Фізрук» передав вітання всім своїм бойовим побратимам-десантникам з нагоди Дня Десантно-штурмових військ. Побажав перемоги у війні, повернутися до своїх рідних і близьких живими та неушкодженими. А ще він передав поцілунки на Рівненщину, де його чекають батьки, дружина й донечка, якій незабаром виповниться рік.
Фото автора
