До складу злочинної організації входили керівники громадських організацій, фізичні особи-підприємці та інші особи, а координувала діяльність групи посадовиця — заступниця керівника Волинської обласної військової…
Після звільнення у 2013 році зі строкової служби Віталій Гуменюк щойно налаштувався на подальше цивільне життя. Служба у війську загартувала його характер, а також і переконання, що власне цивільне життя вже є привілеєм. Одного дня, в найгарячіші дні Революції Гідності, Віталію зателефонував його колишній командир роти. Розмова була нетривалою і після звичайних запитань про справи й побут командир запитав: «Чи готовий ти повернутися на службу в разі, якщо потрібно буде стати на захист країни?»
Не сказати, що запитання було надто несподіваним, та відповідь у тих, для кого честь і совість завжди на першому місці, завжди готова. Тож він не вагаючись ні секунди коротко відповів – «Так!»
Батько й дідусь хлопця також свого часу служили в десанті, тато виховував юнака в дусі поваги до військової служби й відповідальності за рідний край.
– Після розмови з командиром я почав обдзвонювати всіх товаришів по службі. Проте з кожним телефонним дзвінком мої передчуття перетворювались у ілюзії. Жоден із тих, кому зателефонував, не погодився ні боронити свою землю, ні, як мінімум, допомогти своєму підрозділу, де разом прослужили цілий рік, – згадує Віталій.
Трохи згодом із усього батальйону набралась невелика когорта ентузіастів, яких на початку 2014 року викликали на навчальні збори до рідної 95-ї аеромобільної бригади. Оскільки юнак закінчив строкову службу командиром відділення, його одразу ж призначили заступником командира взводу. Тоді вони до останнього думали, що підуть на Крим для з’єднання з нашими військами. Але стрімкий розвиток подій на Сході країни змусив військове керівництво направити підрозділи бригади в Донецьку область. У їхньому складі, уже призваний у першу хвилю мобілізації, відправляється й Віталій Гуменюк.
– Чим різнилася перша хвиля мобілізації – там був якісний відбір молодих і вмотивованих людей. У нас у роті було багато спеціалістів, які брали участь у місії в Іраку, дехто мав досвід війни в Афганістані та інших «гарячих точках», – згадує наш герой. – Це допомогло нашій роті, яка складалась переважно з мобілізованих, лише за тиждень якісно провести бойове злагодження.
Коли в одному з боїв командир взводу дістав поранення, Віталій Гуменюк прийняв командування підрозділом. Воював, сповідуючи ідеї та традиції десантного братерства, прищеплені ще за строкової служби. «Ніхто, крім нас!» І він їх не зрадив.
– Ми займалися супроводом колон, охороною місць дислокації артилерії, стояли в другому ешелоні. Здається, завдання нескладні, але лише за перший рік ми чотири рази потрапляли в засідки, такі дії було вести досить важко, – розповідає Віталій.
Зокрема, у вересні 2014-го, під час першого «перемир’я», його взвод поблизу Старобешевого супроводжував на трьох БТР колону артилерії з 35 машин. Йшли, як говорить юнак, «за слідами танкових траків». Один із БТР довелось відправити на супровід паливозаправників та вантажівок із боєприпасами через села, які були зачищені від бойовиків. Але там наші військовослужбовці потрапили в засідку. Тоді, за рішенням Віталія, уся колона здійснила маневр і успішно перейшла через захоплену ворогом територію, оминаючи засідки, до місця призначення.
Після року служби за мобілізацією юнак звільнився. У спадок війна залишила йому контузію та кульгавість після перелому ноги. Через певні обставини гіпс після перелому йому наклали лише через чотири дні.
Проте юнак прагнув служити й надалі, тож коли його запросили стати інструктором роти в 199-му Навчальному центрі Десантно-штурмових військ та передавати свій досвід молодим кадетам, одразу ж погодився.
– У навчальному центрі я два роки служив головним сержантом роти. У мене в підпорядкуванні було 12 сержантів, ми займалися підготовкою загальновійськового поповнення, – розповідає Віталій. – Чим було цікаво – у мене були сержанти-фахівці з парашутного спорту, гранатометники, спеціалісти з використання АГС і великокаліберних кулеметів, танкісти й фахівці із застосування бойових броньованих машин. Усі вони – воїни, з якими я воював у 2014 році.
За цей час хлопець зрозумів, що головний сержант – це права рука командира роти. Він бере на себе обов’язки з бойової підготовки підрозділу. А в навчальному центрі – це загальна первинна військова підготовка курсантів, потім спеціальна підготовка.
– Тоді була ситуація, коли сержантів-інструкторів не вистачало. Тож, крім роботи як головного сержанта підрозділу, доводилось проводити заняття з новобранцями, організовувати заходи з бойової підготовки та злагодження підрозділів, контролювати процес. Складність бути на цій посаді – велика відповідальність. До нас приходило дуже багато молодих хлопців 18-20 років, які за кілька місяців навчання відправлялися у бойові підрозділи та ставали на захист своєї країни на Донбасі, – розповідає Віталій Гуменюк.
Після року служби в навчальному центрі він знову поїхав на чергову ротацію та потрапив зі зведеним підрозділом на Авдіївську промзону. Це місце особливе, там до останнього часу тривали ближні бої на відстані 80-100 метрів. Віталій один із перших зголосився замінити своїх побратимів, за ним підтягнулися і його товариші по службі.
– Там було дійсно важко. Одного разу нас так накрило 120-ми, що, певно, лише дякуючи Богу, залишились живими. Хлопці після цього звільнилися по інвалідності, а я хотів продовжувати службу. Уже після повернення з ротації почались проблеми. Зокрема, одного ранку помітив, що під час сну пішла кров із носа. У свою відпустку я відправився у Трускавецький санаторій на лікування. Там виявили підозру на мікроінсульт. І це в мої 24 роки! Було дуже страшно. Але в санаторії мене нормально підлікували, тож вирішив залишитися на військовій службі, – згадує Віталій Гуменюк.
Після повернення з лікування він вирішив для себе, що перспективи подальшого професійного росту можливі лише через започаткування офіцерської кар’єри. Тож у 2017 році Віталій вступає до Військової академії (м. Одеса). Ще під час відбору прагнув навчатися на фахівця Сил Спеціальних операцій, проте в останній момент передумав і написав рапорт на навчання на офіцера з управління підрозділами Десантно-штурмових військ.
– Із 2014 року я все роблю за покликом серця. Треба зробити – я йду і роблю! Офіцером вирішив стати, тому що відчуваю, – це моє. Мені це вдається, і, зрештою, комусь треба займатися цією роботою, – розповідає курсант четвертого курсу старшина Віталій Гуменюк.
Під час навчання він півтора року був головним старшиною курсу. Проте згодом передав свої обов’язки товаришу, адже окрім служби, яка займала занадто багато часу, треба було облаштовувати й сімейне життя.
Сьогодні в старшини Віталія Гуменюка – 46 стрибків із парашутом усіх видів складності – зі зброєю і спорядженням, з літака, на воду, в нічних умовах. А ще – безцінний досвід участі в бойових діях, примножений навчанням у військовому виші. Після випуску він планує продовжити службу в одній з бригад ДШВ ЗС України.
Фото автора
