Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Знайомтеся, сержант на псевдо «Стаф». Командир відділення на одному з ВОПів окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, що виконує бойові завдання в районі операції Об’єднаних сил на Луганському напрямку.
Він родом з Волині, на російсько-українській війні з 2015 року. Рік перерви після поранення та реабілітації, яке дістав у червні 2019-го внаслідок попадання в траншею пострілу із гармати БМП-1, і знову – до своїх на фронт.
Запитую у «Стафа» про обстановку, як ворог себе поводить, чи далеко їхні позиції.
«…Ходять у повний зріст, нічого не бояться»
– Ось вам бінокль, ось вам «ТР-ка» (труба розвідника. – Авт.), дивіться, – каже сержант, – ось туди, – показує на спостережнику напрямок рукою. – Ходять у повний зріст, нічого не бояться.
Я дивлюсь спочатку без оптики, і бачу як за 150–170 метрів ходять троє. Фокусую об’єктив фотоапарата. Його автомат помилково захоплює траву між позиціями і не дає чіткої картинки, проте, все добре видно. Дядьки ходять з лопатами, ломами й кірками спокійно, зовсім не боячись. За хвилину-півтори бачу чоловіка, який дивиться в наш бік у бінокль. Я подумав тоді, що сам в шоломі й у бронежилеті спостерігаю в об’єктив фотоапарата у замасковане віконце спостережного пункту, мій колега – відеооператор теж майже непомітний. А той, з іншого боку, без засобів захисту став у повний зріст, розправив плечі, притулив бінокль і спокійнісінько дивиться на нас, не ховаючись.
«…Ті хлопці добряче закладають за комір чи наркоту вживають»
– Це вони щойно вас помітили, їм цікаво стало, що ж за гості, – каже «Стаф». – А так, вони виходять, наближаються на відстань 130–140 метрів і проводять розвідку для подальшого інженерного обладнання своїх позицій. Іноді навіть перевдягаються в іншу форму – у наш «піксель», «британку» тощо. Думають, бідолахи, що зіб’ють нас цим з пантелику, типу ми не зрозуміємо, що в окулярі не свої, а ворог. А взагалі, висловлю думку не лише власну, а й усіх своїх побратимів, що ті хлопці добряче закладають за комір чи наркоту вживають. Іноді у них і дівчат бачимо, які теж лопатами махають, окопи риють, – констатує сержант.
А все тому, що проросійські найманці знають, що наші військовослужбовці першими вогонь не відкриють, бо дотримуються умов всеосяжного перемир’я. Але варто комусь із наших вилізти на бруствер – як ті, стати в повний зріст – все, це буде останній «подвиг». Ворогу вірити не можна. Пильнуй, спостерігай, але не вір! Козаки готові постійно.
– Посунуть до нас – влупимо, як треба. 24 години на добу ми на чатах, – кажуть наші піхотинці.
«Між собою вони говорять як російською, так і українською»
– Що тут казати, ситуація на фронті сьогодні і два роки тому – різні речі. Не віриться, але нинішнє перемир’я все ж таки найтриваліше за всі попередні, – каже «Стаф». – Вони інколи пострілюють, але не прицільно. Їх добре чути вночі або коли туман. Кілька днів тому вітер у наш бік дув, то було таке враження, що ворог розмовляв від нас у якихось 10–20 метрах, зовсім поруч. Між собою вони говорять як російською, так і українською. Іноді сваряться через це.
Усі мої друзі-побратими на війні, тому і я тут. А що вдома робити, якщо війна на Донбасі? Батьки, брат чекають, і собака моя, стаффордширський тер’єр, яку я дуже люблю. Від неї у мене і позивний такий – все просто!
Фото автора та з архіву “Стафа”
