Регулярні відверті особисті розмови з військовими допомагають підтримувати їх, з’ясовувати та вирішувати їхні проблеми та запобігати випадкам самовільного залишення частини. Саме тому в 40-й…
Термобаричні боєприпаси є одними з найбільш ефективних в умовах укріплених районів та боїв у місті. Вони мають надзвичайну руйнівну силу, яка формується завдяки високій температурі “вогняної хмари” та надлишковому тиску. Про це повідомляє сайт “Defense Express”.
Про термобаричну зброю, спеціально для Defense Express розповів Сергій Туренко, технічний директор – головний конструктор НВФ “Адрон”.
Як працює термобарична зброя
“Першими з’явились об’ємно-детонуючі боєприпаси. Це боєприпаси оснащені легколетучою рідиною та двома підривачами. Перший – підриває боєприпас та розпилює рідину, створюючи газоповітряну суміш. Другий – підриває цю “хмару”. У пресі його ще називають “вакуумним”, але це не вірно.
Об’ємно-детонуючі боєприпаси мають вагомі обмеження у бойовому використанні. По-перше – вага, він не може бути меншим за 20-30 кг, бо при меншій вазі для підриву замало щільності суміші і її неможливо підірвати. По-друге – вплив зовнішніх атмосферних факторів: дощ, сніг, туман, вітер, все це заважає формуванню “хмари”.
Тому зрештою прийшли до термобаричних боєприпасів, які також називають однотактними. В них “хмара” підривається одразу із детонацією боєприпасу.
У результаті підриву термобаричного боєприпасу виникає ударна хвиля, за якою починають рухатись елементи термобаричної суміші, яка взаємодіє з повітрям та сама з собою. В результаті цього утворюється “хмара” з температурою 2400-2600 °C, яка “живе” біля секунди.
Термобаричний боєприпас максимально ефективний у замкнених приміщеннях. Це ДОТи, вогневі точки, окопи, будівлі. Наприклад, при вибуху термобаричного боєприпас в окопі, “хмара” розпочинає розтікатися по всьому окопу і від неї вже не сховаєшся за рогом, як від уламка від звичайної гранати. Окрім того, внаслідок різкої ударної хвилі уражається легені, органи слуху, тощо.
На відкритій місцевості термобаричний боєприпас менш ефективний, через те, що надлишковий тиск у фронті ударної хвилі слабший ніж в індивідуальних вибухових речовин [ред.- звичайна вибухівка, наприклад, тротил]. А зона ураження звичайного осколково-фугасного боєприпасу на відкритій місцевості більша завдяки уламкам”.
“Перша термобарична граната, яка була нами розроблена – РГТ-27С2. Вона споряджена термобаричною сумішшю та невеликим підсилювачем з окфолу чи іншої індивідуальної вибухової речовини. Запал штатний, який використовується у гранатах РГД-5 та Ф-1. В замкненому приміщенні РГТ-27С2 має тротиловий еквівалент у фронті ударної хвилі до 12-15, тобто 100% знищення гарантується у просторі об’ємом 16 кубічних метрів [ред.- більше внутрішнього об’єму “статутного” ДЗОТа].
Другий вид гранат – РГТ-27С, яка має незвичний прямокутний вид. Вона розроблялась для використання у гористій місцевості, бо вона не котиться, як звичайні гранати. А також для підриву техніки, складів тощо, завдяки тому, що з гранат такої форми легше формувати у “пакети”. Окрім того, до РГТ-27С легше кріпити магнітну “сорочку”, а також їх легше використовувати у якості розтяжок.
Як і будь-який термобаричний боєприпас, вони надефективні у приміщеннях. Особливо під час вуличних боїв чи штурмі укріпрайонів. Тобто можливо закинути таку гранату у ДЗОТ та не перевіряти результат”.
НВФ “Адрон” розробив цілу серію бойових частин, якими можуть оснащуватись боєприпаси для різних видів зброї, зокрема і для безпілотників. А цілком реальні можливості – створення термобаричних боєприпасів для всіх видів озброєння українського війська.
“Термобаричною сумішшю можливо оснащувати такі системи, як “Град” або “Смерч”. Для цього навіть не потрібно щось додатково вигадувати, треба лише змінити бойову частину. Мова також йде про підствольні та звичайні гранатомети, будь-який снаряд, який можливо заповнити сумішшю.
Звісно, що термобаричний боєприпас дорожчий за звичайний. Проте це не така велика різниця про яку можливо говорити. Наприклад, якщо брати гранати, то різниця у ціні між звичайною та термобаричною лише у 30%”.
