Про це в коментарі АрміяInform розповів заступник начальника відділу рекрутингу штабу 20-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України Вадим Іващенко. — Спостерігається стабільне…
2 вересня 1945 року на борту лінкора «Міссурі» 41-річний генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені Радянського Союзу поставив підпис під Актом про капітуляцію Японії — вірного союзника Німеччини у Другій світовій війні.
«Для мене це найщасливіший день…»
Після того, як було покінчено з німецьким нацизмом, СРСР оголосив війну Японії — сателіту гітлерівської Німеччини. Американці приєдналися, щоб японці були зговірливі, завдали по містах Хіросіма й Нагасакі атомних ударів. Після цього японський імператор Хірохіто скликав військову раду, на якій визнали умови капітуляції, висунуті йому ще на Потсдамській конференції з умовою «зберегти за імператором владу суверенного правителя країни». Американці ж відповіли, що «повноваження імператора та японського уряду визначить верховний головнокомандувач союзних військ». Кажучи іншими словами, хоч і в завуальованій формі, але відхилили імператорські примхи. Зрозумівши, що сили нерівні й з ним союзники не рахуватимуться, Хірохіто наказав уряду підготувати текст Акту про капітуляцію. Для підписання цього документа президент США Гаррі Трумен обрав лінкор «Міссурі», що воював на просторах Тихого океану і мав ім’я його рідного штату.
Неділя, 2 вересня. На кораблі майорять прапори США, Британії, Радянського Союзу та Китаю.
— Церемонія почалася з «п’яти хвилин ганьби Японії», — розповідає історик Олена Гуменюк. — Капітулянти стояли обличчям до китайської делегації, що було вельми ганебно для них. П’ять хвилин в атмосфері гнітючої тиші японці мусили витримувати докірливі погляди всіх присутніх. Напруга на палубі досягла апогею. І от з’явився Дуглас Макартур. Американський генерал виступив з промовою, в якій говорив, що світ завмер в очікуванні нової епохи: «…нехай у минулому залишаться кров і смерть, а мир буде заснований на вірі й взаєморозумінні».
Рівно о 9 годині Акт про повну й беззастережну капітуляцію своєї країни підписують міністр закордонних справ Японії Мамору Шігеміцу, а також представник Квантунської армії генерал Йошихіро Умезу. Ставить підпис і верховний головнокомандувач союзних військ Макартур. Після цього на документі свої «автографи» залишають представники США, Китаю, Британії, СРСР, Австралії, Канади, Франції, Нідерландів і Нової Зеландії.
Від Радянського Союзу поставив підпис генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко. Чому Сталін затвердив кандидатуру саме цього генерала? Можливо, обравши етнічного українця, господар Кремля хотів підкреслити значну роль українців у перемозі над гітлерівською Німеччиною. Але ми добре знаємо справжнє ставлення господаря Кремля до українців. Історики висувають кілька версій з цього приводу. Найбільш правдиво видається ось ця.
Сталін планував ввести до складу ООН дві радянські республіки — Україну й Білорусь для того, щоб у голосуваннях з тих чи інших питань мати вагомішу підтримку пропозицій СРСР. Подейкують, що він хотів навіть бачити їх і у складі Ради Безпеки ООН, але американці були проти. Зрозумівши, що заокеанських союзників не переконати, він відправив на «Міссурі» українця, розпочавши багатоходову гру з введення до ООН Української РСР і Білоруської РСР.
Усе це, зрозуміло, здогадки, хоча й не позбавлені реального підґрунтя. А ось неспростовні факти на його користь. Він, зокрема, чудово володів англійською та японською мовами, мав феноменальну пам’ять, досвід розвідувальної роботи у довоєнні роки й, на відміну від багатьох радянських генералів, був надзвичайно ерудованою людиною, міг дискутувати з будь-яким співрозмовником. Як згадував маршал Костянтин Рокосовський, Сталін, затвердивши кандидатуру Кузьми Михайловича, сказав:
— Товариш Дерев’янко достойний прийняти капітуляцію Японії. За нього нам не доведеться червоніти…
Хто він, генерал Дерев’янко?…
Народився на Черкащині. Часто спілкувався рідною мовою, зокрема й зі своїми командирами, через що ті називали його «трохи дивакуватим». Звідкіля цей потяг до рідної мови? Джерела, мабуть, слід шукати, в сім’ї, де народився і виховувався. Навряд чи не знав він про часи козаччини, повстанців Холодного Яру. Навчався в українській гімназії імені Бориса Грінченка, де панував український дух і гімназисти зростали у національно-патріотичному дусі. Ба більше, біографи-дослідники життя Кузьми Михайловича кажуть, що він був активним учасником художньої самодіяльності, виступаючи навіть у театральному гуртку під керівництвом Леся Курбаса. А перебуваючи поруч з цією людиною, як згадував один з його сучасників, «не можна було не перейнятися національно-патріотичними почуттями, не відчувати гордості за те, що ти українець — нащадок славних пращурів».
Звісно, перебуваючи в лавах РСЧА, він не міг відверто ділитись думками про наболіле. Потрібно було виживати, що у ті часи було дуже й дуже непросто. Дерев’янка могла спіткати трагічна доля багатьох генералів, які скінчили життєвий шлях у катівнях НКВС чи на Соловках. У 1938-му заарештовано родичів — братів батька. Звісно, що потрапив і він у поле зору чекістів.
У яких лише гріхах не звинувачували Кузьму Михайловича! Наприклад, у тому, що у 20-ті роки його батько допомагав повстанцям-холодноярцям, які для радянської влади — «закляті петлюрівці», звинуватили й в одруженні на доньці священника, який «через зятя сіє зерна опіуму у Червоній армії». Йому пощастило: «компетентні органи» з’ясували, що «товариш Дерев’янко чистий перед партією і народом».
Окрім того, що від імені Радянського Союзу Кузьма Михайлович прийняв капітуляцію Японії, виконав він ще одне відповідальне завдання: побував у районі міст Хіросіми й Нагасакі, які зазнали атомних ударів американської авіації. Мета — на власні очі переконатись у їхніх наслідках і доповісти вищому керівництву країни. Це був особистий наказ Сталіна, якому кортіло дізнатись про можливості атомної бомби, робота над якою в СРСР добігала кінця. Генерал впорався з цим завданням, але далося воно йому дорогою ціною: він зазнав радіаційного опромінення, яке спровокувало незабаром онкозахворювання. Тож замість безпосередньої служби у військах Кузьма Михайлович обійняв посаду начальника кафедри в академії імені М. Фрунзе, а потім очолював одне з управлінь ГРУ Генштабу ЗС СРСР.
Пішов Кузьма Дерев’янко з життя у грудні 1954 року. Йому виповнилося лише 50 років. Незадовго до смерті побував у рідному селі, зустрівся з родичами. За спогадами пілота літака, який забирав уже тяжкохворого генерала до Москви, він попросив його зробити прощальне коло над селом. Так генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко прощався з рідною українською землею і життям…
