Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Командир відділення з позивним «Ахмед» від початку бойового шляху в бригаді постійно носить арафатку і бороду. Військовий дивиться у трубу розвідника на спостережнику, що на одному із взводних опорних пунктів окремої механізованої бригади, яка нині виконує бойові завдання у складі ООС на Луганщині, і каже: «Ворог є, він не пішов, тому ми тут боронимо Україну!»
Він не з тих, хто залишив нажите і вийшов на материк у 2014-му після анексії півострова Російською Федерацією. Народився і виріс у Криму. Разом з батьками виїхав ще 19 років тому. Спочатку його родина проживала в Одесі, згодом переїхала до Івано-Франківська. Саме там, у мальовничому Прикарпатті, на нього нині чекають батьки, дружина та донька. На війні усі дивувалися, як він прекрасно говорить українською і навіть іноді поправляє інших.
Сержант каже, що ворог поки що не стріляє, укріплює позиції, облаштовує бліндажі переважно зранку і ввечері.
– До прикладу, сьогодні з 5-ї ранку до 7-ї забивали якісь бруси, облаштовували перекриття. Важко було розгледіти, трохи туман заважав. Вчора ввечері – так само, але ще автомобільну техніку якусь було чутно: певно підвозили будівельні матеріали. Ми ж спостерігаємо на бойових постах, пильності не втрачаємо. Водночас вони дозволяють собі ходити спокійно у повний зріст, адже знають, що ми першими вогонь не відкриємо і користуються цим, – не приховуючи злості, міцно стиснувши зуби, каже сержант.
– А якщо я зараз на бруствер вилізу і ходитиму там, можна? – жартома запитав я.
– Хоча це й перша «тиша», якої вони більш-менш дотримуються від кінця липня, цього робити не раджу. Це й досі вкрай небезпечно…
