На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Костянтин – корінний мешканець Донбасу. Він народився 1985-го у Краматорську, дитинство провів у Слов’янську. Наразі старший солдат виконує бойові завдання на одному з ВОПів у районі відповідальності окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
«Як війна починалася в моєму місті – ніколи не забуду…»
– Як війна починалася в моєму місті – ніколи не забуду. Все добре пам’ятаю, – розповів Костянтин про перші дні окупації Слов’янська «зеленими чоловічками», які зимою того ж року прикривалися мирними мешканцями Криму. – Пам’ятаю барикади, БТРи, танки і БМП. Як озвірілі й п’яні окупанти грабували магазини, нищили торгові центри і автосалони, як захоплювали адміністративні будівлі. Я ж на той час вже не перший рік працював на залізниці, був машиністом, водив локомотиви вантажних потягів. І був більше ніж впевнений, що цей безлад за вікном протриває не довго, кілька тижнів, може – місяць.
Костянтина тоді керівництво відправило у відрядження до Ясинуватої, там ще тоді було спокійно. Він виконував мирну роботу, маневрував на Ясинуватському залізничному вузлі й сусідніми вантажними станціями.
– Якраз під завершення відрядження російські бойовики та їхні найманці зайшли і в Ясинувату. Коли повернувся у липні до Слов’янська, там вже були наші. Про війну й мародерство путінських «батраків» на під’їзді до міста й у самому центрі нагадували лише згарища ще неприбраної підбитої ворожої техніки, безлюдні вулиці, сивий дим і сморід над містом. Я його ледь упізнав. Злість, люта ненависть до ворога й розпач переповнювали тоді моє серце.
Окупанти нахабніють, ходять у повний зріст
Про те, що Костянтин сьогодні на «нулі» в Луганській області, його батьки, дружина й маленька трирічна донька не знають. Аби вберегти здоров’я найрідніших від зайвих переживань, він каже, що перебуває на навчаннях, до цього був на одному-іншому полігонах.
– Рано чи пізно дізнаються, що я тут, на передньому краї. Вважаю, що прийшов час їм розповісти правду. Ситуація наразі на фронті не така складна і напружена, як була до серпня. останній прицільний обстріл по позиціях нашої роти був ще 25 липня. Аж самому не віриться. Противник нахабніє, у повний зріст ходить по своїх позиціях. Ми їм добряче насипали у відповідь ще до оголошення всеосяжного перемир’я, от вони тепер мають, чим займатися. До ворожих позицій тут 800 метрів, чути буває, як інженерна техніка працює, гуркіт від розвантаження лісу чути. Та ми не розслабляємося, спостерігаємо, постійно насторожі.
Важко збагнути – «Чому!?» та віриться у краще
Не втямки Костянтину одне: чому його народ, який натерпівся від вторгнення російських наймитів на Донбас майже сім років тому, досі не робить висновків!?
– Якби наші люди відкрили очі й навчилися трішки аналізувати, в Україні не було б ґрунту для проросійських політичних блоків і партій, а у крісло міського голови мого Слов’янська ніколи б не потрапила людина, яка у 2014 році кликала в Україну Путіна і його війська. Та я і мої побратими не втрачаємо надію й віримо, що кращі часи настануть. Ми тут за наших рідних з близькими та за наші майбутні покоління України стоїмо. Слава Україні! Героям слава!
