Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Як і в Індії, яка сторіччями потерпала від міжусобиць та нападницьких зазіхань чужинців, Україна мала за свою історію безліч таємних військових товариств. Про деякі з них майже нічого не відомо. А деякі відомі геть іншими своїми, не ратними, заслугами.
Приміром, на Великій Україні, окрім Запорізької Січі, існували «гайдамаки», «харцизи», «дейнеки», «левенці», у Карпатах – «опришки», на Лемківщині – «збійники», «шугаї», на Закарпатті – «бескидники», в Угорській Русі – «списаки», «толваї», «батяри», «фури», на Буковині й Галичині – «борці».
Обмаль науково підтверджених фактів часто-густо призводять до історичних викривлень інформації та її оцінок, особливо – у роботах наших «заклятих друзів». Приміром, опришків вони виставляють купкою мародерів-розбійників. Водночас усі перераховані спільноти мали у свої часи неабияке військово-політичне значення.
У чому Сталін перейняв досвід Хмельницького?
Ще 29 червня 1941-го керівництво СРСР видало наказ про організацію на окупованих нацистами територіях підпілля, на базі якого пізніше розгорнули партизанський рух. Підпільники та партизани вчиняли диверсії, нищили ешелони, бойову техніку та живу силу ворога, постачали у вищі штаби розвідувальну інформацію.
Нічого нового Сталін зі своїми прісними не придумав. Бо ця стратегія вибудувана ще Хмельницьким. Богдан використав для боротьби зі шляхтою й татарами дві обставини. По-перше, багато членів українських таємних бойових братерств (ченці, каліки, кобзарі, опришки, левенці, збійники). завжди підтримували тісний зв’язок із Запорізькою Січчю і координували із січовиками діяльність. По-друге, Хмельницький, народившись і вирісши в Західній Україні, мав надзвичайно широкі зв’язки з цими організаціями.
Гетьман із їхньою допомогою організував у тилах поляків повстання, які, приміром, звели нанівець результати Берестецької битви. Після Берестечка шляхта, налякана повстаннями в їхніх маєтках, замість переслідування козаків почала масово залишати військо і повертатися додому. Недаремно, описуючи діяльність цих таємних товариств під час Визвольної війни, один шляхтич з ненавистю і страхом написав «…Хлопство у нас взяло ініціативу в свої руки, і бере гору, як друге військо Хмельницького».
Кобзарі билися не гірше за козаків, опришки лили гармати
Опришки. Ще в середині ХІХ століття вважали, що Олекса Довбуш — вигадка народного епосу. Мовляв, народу потрібні герої, от він і вигадав гірського месника. Так було, поки в архівах Станіславського суду не знайшлися записи допитів опришків столітньої давності.
Зазвичай, як вважалося, загін Довбуша складався із десятка-півтора воїнів, а головною їхньою зброєю була сокира-бартка, без якої гуцул у гори не потикався. Між тим, цей «десяток» мав на озброєнні вогнепальну зброю та власного лиття гармати. А про спроможності його загону свідчить хоча б такий промовистий факт: воєвода усієї Польщі Йосиф Потоцький вирушив на Гуцульщину нищити Олексу… на чолі двох із половиною тисяч вояків!
Із Олексою та його товаришами не зміг нічого вдіяти загін шляхти числом у 2500 шабель
Окрім цієї армії, горами постійно нишпорив каральний загін полковника Пшелуського зі сто п’ятдесятьма вояками, який вісім років висліджував Довбуша. Попри те загони опришків за підтримки горян з’являвся у найнесподіваніших місцях сучасних Буковини, Закарпаття чи Львівщини, і навіть Тернопільщини.
Опришки діяли випробуваною партизанською тактикою — вночі долали великі відстані, а вдень відсипались у безлюдді. І атакували там, де їх не чекали. Одна з найуспішніших операцій – взяття гарно укріпленого, з численним гарнізоном Богородчанського замку, де Олекса мав прихильників.
«Бродники». Назва «бродники» походить не від слова «бродити», котре в часи Київської Русі не вживали, а від слова «брід» – у значенні «ті, які захищають броди». Адже броди в ті часи, як тепер залізничні та автомости, були важливими стратегічними військовими шляхами сполучення, і їхній обороні приділяли велику увагу. «Бродники» підпорядковувалися лише власним старійшинам й жили військовими таборами.
«Ходи». Подібно «бродникам», на другому кінці слов’янських земель, на кордоні Чехії й Німеччини, сторожову службу несли «ходи» – ратні поселенці, котрі охороняли проходи через прикордонні дрімучі Шумські ліси. Відзнакою кожного «хода» був чекан (невеличкий топірець-молот). «Ходів» звільнили від панщини і податків, вони мали самоуправління і суд. На їхню землю не мали права ступати вельможі й підпорядковувались вони лише князю або королю.
Гайдамаки. Це самоназва повстанців на Правобережній Україні, що залишалася під владою Речі Посполитої до кінця XVIII століття. Цей національно-визвольний рух досяг свого піку наприкінці XVIII — на початку XIX століть на Київщині, Брацлавщині й Волині, та не мав нічого спільного зі стихійними селянськими повстаннями.
Гайдамацькі загони складалися із козаків, наймитів, селян та міщан і навіть збіднілих шляхтичів. Київ та прилеглий до нього округ на правому березі Дніпра були місцем організації гайдамацьких загонів та схованкою для них. Військовим загонам гайдамаків допомагали київські міщани, церковні причетники, дрібні чиновники і навіть солдати московитського гарнізону. Це була широкомасштабна організована змова.
Гайдамакам допомагали київські міщани, церковні причетники, дрібні чиновники і навіть солдати московитського гарнізону
Дві третини Київського округу належали монастирям. Ченці вбачали в гайдамаках борців за православну віру, тож надавали їм прихисток і провіант. Царський уряд намагався ліквідувати гайдамацтво, арештованих урядовцями «підозрілих» людей передавали до суду магістрату. А той майже завжди звільняв їх з-під арешту чи віддавав містянам на поруки.
Щодо Коліївщини, то вчені чомусь виводять назву цього від того факту, що учасники повстання були озброєні колами. Насправді ж назва походить від великих ножів-коліїв. Цікаво, що гайдамаки перед походами проводили обряд освячення цих ножів, для «великого свята» на таємних обрядах. Після Коліївщини влада заборонила українським селянам мати більше однієї сокири і одного ножа на… десять хат!
Борці. Таке товариство діяло на Буковині, та об’єднувало майстрів давньої арійської боротьби, секрети якої передавалися з покоління в покоління. Професійні борці мандрували по селах і містечках, займаючись боротьбою за гроші й навчанням своєму мистецтву всіх охочих. Мита і податків вони також не платили, а влада їх «не помічала».
До речі, певний вплив на формування техніки «бойового гопака» мали прийоми самозахисту «борців» Галичини. Майже в кожному галицькому селі були майстри, які навчали дітей боротися, захищати себе і село від нападників. Плати з учнів вони не брали принципово, за що односельці давали їм харчі та одяг. Майстри також не займалися ні городництвом, ні тваринництвом, а лише готували молодих воїнів.
«Каліки». Насправді ця назва бойового братства походить від особливого взуття прочан, яке мало назву «каліги». У давньоруських билинах калікам присвячено чимало місця, є навіть окрема билина «Сорок калік з калікою». У билинах каліки є здоровими чоловіками. «Калік» вважали мандрівниками і торговцями. Для бойових братств вони були ідеальними розвідниками, кур’єрами, диверсантами (у сучасному трактуванні цих термінів). В одній з билин розповідається, як богатир Олексій Попович, лише позичивши в каліки перехожого його одяг та зброю, зміг підібратися до ворожого богатиря Тугарина Змійовича і вбити його грізною зброєю калік – залитою свинцем палицею-шелепугою.
Кобзарі. Більшість із них традиційно були сліпими від народження або осліпленими. Вони самі складали таємне братерство й вели, як би тепер сказали, підривну роботу на ворожих землях в інтересах однодумців. Вони були неоціненними там, де треба було таємно пройти через ворожі терени, розвідати їхні становища, передати вістку, піснями підготувати до чогось народ, вчинити диверсію.
Особливо ефективними сліпі кобзарі були у нічних умовах, адже вночі вони завдяки добре розвинутим іншим відчуттям мали перевагу над зрячими воїнами. Кобзарі мали школу рукопашного бою із палицею-костурцем і «свяченим ножем», яка враховувала їхню ваду зору, таємну мову, ритуали й традиції. Сліпі та, на перший погляд, безпорадні й немічні співаки, робили для братерств великі справи, не викликаючи підозри ворогів.
