Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Щоб закохатись в Україну, хвилюватись за її долю та власноруч робити кращою не обов’язково бути українцем. Беата Куркуль – громадянка Литви, яка вже багато років живе в нашій державі. Жінка малює війну, військових, та долі українців…
– Можете розповісти про ваше становлення як художниці?
– Я не маю якоїсь спеціальної освіти. В дитинстві я закінчила дитячу художню школу при церкві, і саме вона дала мені базу. В нас була вчителька по «малюнку олівцем», яка ставила до мене підвищені вимоги – не давала спокою до тих пір, поки малюнок не ставав ідеальним. А в 1997 році після закінчення школи я пішла у медицину, адже в тяжкі економічні часи мистецтво не та сфера, яка б приносила доходи.
– І все ж, ви повернулися до малювання…
– Так, десь років 5 я не брала в руки ані пензлика, ані олівця, але потім сталася закоханість в серіал «Зоряні війни». Так я знову повернулася до малюнку – це були кольорові олівці, туш, яка залишилась з навчання у школі… І ви знаєте, мої роботи сподобались друзям, вони стали таким собі стимулом розвиватися в цьому руслі. Одночасно прийшов «синдром вигоряння» у медицині, і я вже серйозно зайнялася малюнком. Мені тоді подарували планшет, на якому я почала вивчати основи цифрового живопису. А потім почалися перші замовлення для журналів-довідників з комп’ютерних ігор. Так розпочався мій професійний шлях.
– Ви – громадянка Литви. Як сталося, що наразі мешкаєте в Україні?
– Усе банально – це кохання. З майбутнім чоловіком з Києва я познайомилась на форумі фанатів «Зоряних війн». Чотири роки ми дружили, а коли вирішили побратися, зважили всі плюси та мінуси проживання в обох країнах – зупинились на Україні. Мені було простіше адаптуватись тут, ніж чоловіку в Литві. В мене не було мовного бар’єра, адже я за національністю полька, а наші мови схожі. Крім того, цей переїзд дозволив мені остаточно визначитися в професії.
– А чому персонажами ваших робіт стали саме військові?
– У 2014 році ми з чоловіком почали активно допомагати військовим, і я зрозуміла, що можна застосувати свій талант у цій сфері. Перші малюнки були створені як «подратування росіян», але потім я зрозуміла, що мої твори відкликаються у людей.
– Ви створюєте неймовірні картини. Як народжуються ідеї та яке джерело натхнення?
– Буває по-різному. Натхнення я черпаю звідусіль, навіть з найбанальніших місць: йду на роботу і на вулиці бачу, як сонячне світло впало на будинок, цікаве небо, обличчя, поза людини в метро, пісня і мелодія – будь-що. Тоді й роблю собі помітку, що потрібно це використати у малюнку. Часто я приходжу на роботу з уже сформованою думкою в голові. Інколи ідеї підказує чоловік, зазвичай це виливається у грандіозне обговорення та дискусію, тому що він мій головний критик. Іноді персонажів мені дарують самі військові – історію розкажуть цікаву, фото надсилають… В основному, мене знаходять через соціальні мережі.
У мене є картина, де зображені парамедики у вигляді янголів. Перед тим, як її створити, я підняла купу інформації щодо військового живопису з рідних країн. Так прийшла до самої ідеї.
А щоб точно відтворити картини, в яких присутня техніка або якесь спорядження чи екіпіровка, обов’язково раджусь зі спеціалістами.
– Кого ви малюєте?
– Це різні люди – морпіхи, артилеристи, кінологи, прикордонники… Наразі я співпрацюю з Донецькою ОДА. До наступного Дня Козацтва я повинна намалювати всіх загиблих захисників України – мешканців Донеччини. Але це будуть не просто портрети, це будуть моменти з їхнього життя…
– Що лягло в основу першого військового малюнку?
– Першому малюнку передували сумнозвісні події, коли колону прикордонників розстріляли на підступах до Маріуполя. Якогось конкретного прикладу не було. Просто в голові з’явився образ. І я його перенесла на картину.
– Можете розповісти про сам процес створення картини?
– Спочатку, коли приходить ідея, я «перетравлюю» це в голові – складаю образи, обстановку. В ці моменти я слухаю музику. І взагалі всі свої роботи я пишу під музичне супроводження. Переглядаю відео, фото, роботи інших художників.
Далі роблю схематичні замальовки, вибираю найбільш вдалі, і протягом певного часу їх доповнюю – або на папері, або в графічній програмі.
До речі, сам процес малювання у графіці мало відрізняється від того, що художник робить на полотні. Просто тут замість поверхні для малювання я використовую планшет, а замість пензликів та олівців – електронний стікер.
– Скільки часу йде на написання картини?
– На створення повноцінної роботи йде від 16 до 25 годин чистого часу, тобто без перерв. Що стосується невеликих замальовок – кілька годин.
– Ви рахуєте свої роботи?
– Приблизно можу сказати, що повнокольорових близько сотні. А замальовок вже понад пів тисячі.
– Про що ви мрієте?
– Про це можна говорити довго. Оскільки за останні декілька років я дуже потоваришувала з військовими, хочеться більше дізнатись про їхню службу, побут не тільки на війні, але і на мирній території. Про самих людей. Мрію, щоб закінчилась війна, щоб Україна перетворилася у багату країну з високим рівнем життя. А ще мрію, про будиночок десь у селі, з городом, садом і майстерню під дахом з вікном.
– Що побажаєте українцям?
– Насамперед – миру. А також, змінити свою країну так, як їм потрібно, як вони хочуть.
– Дякую за розмову.
