Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Головний сержант роти прапорщик Леонід Іванчура не приховує своє прізвище від журналістів. А навпаки, каже: «хай ворог знає його і трясеться в конвульсіях, коли його чує».
Мотивація – основа професійного війська
На запитання, що б він змінив нині у війську, якби раптом отримав таку можливість, відповідає: «Посилив би мотивацію, аби хлопці хотіли йти служити і служити віддано. Краще мати 30 чоловік умотивованих і надійних, аніж 300 «мішків» у формі й зі зброєю. Та за один день чи рік того не зробити. Починати треба з себе, з сім’ї, садочка, школи».
Головний сержант у війську вже 17 років. І власним прикладом мотивує побратимів, які виконують бойові завдання у складі однієї з механізованих бригад на Попаснянському напрямку ООС на Луганщині.
Кавалер ордена «За мужність» III ступеня на російсько-українській війні від самого її початку.
– 8 березня 2014-го нашу бригаду підняли по тривозі. Ми відправились на Рівненський загальновійськовий полігон для злагодження. Після – адмінкордон із Кримом. Виконували там бойові завдання на блокпостах і охороняли дамбу на Мисі Кутара. Потім нас перекинули на охорону населеного пункту Ставки, що на шляху Армянськ – Каланчак. Кримський півострів тоді вже захопила Росія, – пригадує Леонід.
Бойове хрещення під «Градами»
Перше бойове хрещення в районі АТО він з побратимами пройшов біля населеного пункту Сонцеве, Тельманівського району. Там їх уперше обстріляли з РСЗВ БМ-21 «Град».
Далі Леонід називає населені пункти Луганської і Донецької областей, де застала його війна: Савур-Могила, Степанівка, Михайлівка, Новомихайлівка, Невельське, Нікольське, Луганське, Старогнатівка, Мар’їнка… З хронологічною точністю до дня чи двох каже: коли прибули, скільки там пробули і які завдання виконували за усі ці шість з половиною років.
«Підривай автомобіль і виходьте»
Окремо розпитав я у Леоніда про вихід з оточення його взводу у Степанівці, бо знав, що саме за це він і отримав орден «За мужність». Знаю, чимало прикладів героїзму і мужності наших молодих і досвідчених командирів, кулеметників, солдатів, механіків-водіїв, військових медиків, які так само виходили тоді з оточення.
– Влітку 2014-го у Степанівку заходили цілі колони ворожої техніки і живої сили противника. Російські танки вкопували на позиціях, прогрівали, – пригадує Леонід. – Тоді наш комбат сказав: «Підривай автомобіль і виходьте». Та ми зважили всі за і проти, оцінили обстановку й зрозуміли, що лише на колесах маємо шанс вийти живими. Весь день в окопі просиділи, вибрали момент, і близько 17.00, прикриваючись «зеленкою», пролетіли на ЗІЛу сімсот «метрів життя». Ворог почав мінометами нас крити, та ми все ж проскочили і вийшли у напрямку Савур-Могили, не знаючи, наша вона чи ні. Пощастило – наша. Важко про це згадувати, та, повертаючись до своїх слів про мотивацію, скажу наступне. Кожен з нас тоді – це пальці руки, затиснуті в один міцний кулак. Усі були вмотивовані, єдині у рішенні й бажанні бити ворога. Ніхто не скиглив, не плакав. Усі, як один, готові були віддати власне життя за порятунок побратима, – з гордістю за підлеглих розповів головний сержант роти і додав, що він з побратимами тут до перемоги!
Фото автора
