Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
Процес мирного врегулювання на Донбасі в україно-російській війні має кілька відправних точок − дат, коли були підписані певні документи. Загалом цей процес називають «Мінським», і, розповідаючи про нього, варто згадати деякі моменти з історії протистояння на Донбасі, які яскраво свідчать про підступність Росії і підконтрольних їй бойовиків – підписантів «мінських документів». Як доказ варто взяти мапу подій за ту чи іншу дату, і на ній чітко видно, як розвивались події… Для цього не потрібно брати військові секретні карти, можна скористатися усім відомою за цих шість з половиною років інформаційною мапою, яку готують інформаційно-аналітичний центр РНБОУ і Міноборони України.
Перший такий документ мав назву «Мінський протокол» (Мінська угода). Його підписали 5 вересня 2014-го у Мінську в будівлі «Президент-готелю». Він передбачав припинення вогню на території Донецької й Луганської областей. Режим припинення вогню вступив у силу в той же день з 18:00 за місцевим часом. Повна назва − «Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України Петра Порошенка та ініціатив Президента Росії Володимира Путіна». З боку РФ протокол підписав Надзвичайний і Повноважний Посол РФ в Україні Михайло Зурабов, з боку України – експрезидент Леонід Кучма, який мав мандат від керівництва країни, від ОБСЄ − швейцарський дипломат Хайді Тальявіні, від званих «Луганської народної Республіки» і «Донецької народної Республіки» − їхні «голови» Ігор Плотницкий і Олександр Захарченко.
Мапа ситуації на Донбасі на 05.09.2014 року мала такий вигляд (фото1).
Після 18.00 цього ж дня мав розпочатись режим тиші, а бойові дії – припинитись… На мапі чітко видно, що майже весь південь Донеччини перебуває під контролем української влади. Крім того, значна частина Луганщини й чимало територій Донецької області контролюють українські силовики. Цього ж дня після 18.00 вступали в силу домовленості про припинення вогню. Тобто обстріли, вогневі контакти і наступ сторін мали припинитись.
За два тижні після підписання «Мінського протоколу», а саме 19 вересня 2014 року в тому ж Мінську члени Тристоронньої контактної групи − представники Росії (М. Ю. Зурабов), України (Л. Д. Кучма) і ОБСЄ (Хайді Тальявіні), представники так званих, «Донецької і Луганської Народних Республік» О. Захарченко й І. Плотницький підписали вже «Меморандум», який передбачав на виконання п. 1 «Протоколу», крім інших заходів, покликаних закріпити домовленості про двостороннє припинення застосування зброї, ще й відвід важкого озброєння (калібром понад 100 мм) на 15 км від лінії зіткнення сторін, і формування тим самим зони безпеки, заборони на польоти бойової авіації й БПЛА та установку мінно-вибухових загороджень у зоні безпеки… Але «лінію зіткнення» підписанти визначили «за станом на дату підписання меморандуму» тобто на 19 вересня 2014-го. За цих два тижні від 5 вересня лінія зіткнення значно змінилась не на користь України. На мапі видно, що ми за цей час втратили чималу кількість територій. Хоча на той час і діяли домовленості.
Наступним кроком у процесі мирного врегулювання ситуації на Донбасі стало підписання так званого «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод», або як її ще називають «Другої мінської угоди» − документа, який мав на меті врегулювання збройного конфлікту на сході України. Його узгодили 11-12 лютого 2015 року на саміті у Мінську лідери ФРН, Франції, України та РФ у форматі «нормандської четвірки». Після погодження він підписаний Контактною групою з мирного врегулювання ситуації на сході України, яка складалась з представників України, Росії, ОБСЄ і невизнаних Донецької й Луганської «республік». Згодом Мінські домовленості схвалено спеціальною резолюцією Радбезу ООН.
На момент узгодження і підписання «Комплексу заходів» ситуація на Донбасі склалась дуже напруженою, хоча сторони ще у вересні домовлялись про припинення вогню і відведення певних озброєнь від лінії зіткнення і навіть погодили на 19 вересня 2014-го цю лінію зіткнення (від неї і орієнтувались, відводячи великі калібри).
На мапі від 12 лютого 2015 року добре видно, як змінилось становище сил. І ситуація знову не на користь української сторони, хоча і Росія, і підконтрольні їй бойовики, обіцяли дотримуватись узятих зобов’язань щодо припинення вогню.
Фактично положення сторін на 12 лютого 2015-го є зафіксованим і закріпленим у «Мінських домовленостях» − документі, узгодженому лідерами «нормандського формату» і закріпленому Тристоронньою контактною групою (Україна – Росія − ОБСЄ), схваленому резолюцією Радбезу ООН. Тобто фактично на цьому документі базується увесь процес врегулювання ситуації на Донбасі. До нього завжди апелює РФ і підконтрольні їй бойовики, вимагаючи від України виконання прописаних там зобов’язань. ОБСЄ, керуючись «Мінськими угодами», проводить моніторингову діяльність і фіксує порушення сторін, а світова спільнота, враховуючи ці документи, отримує інформацію щодо процесів під час конфлікту на Донбасі.
Отже, становище військ, яке було на час узгодження і підписання «домовленостей», зафіксованецим документом. Воно має бути таким, як було 12 лютого 2015-го…
Але на середину літа 2020 року ситуація на мапі виглядає зовсім не так, як на момент підписання «Мінська». І знову – не на користь України, яка відтоді втратила певні території й населені пункти, зокрема, Дебальцеве.
Це вчергове говорить, що навіть підписуючи домовленості й угоди, Росія зовсім не бажає їх виконувати. Хоча зі свого боку, намагаючись отримати власну політичну вигоду, завжди апелює до цих документів і залюбки звинувачує Україну в порушенні й недотриманні зобов’язань. Наприклад, у небажанні провести місцеві вибори на непідконтрольних територіях і відсутності змін в українській Конституції щодо надання їм особливого статусу.
