Про обмеження та складнощі, які вдалося і доводиться долати військовим, а також про один з епізодів випробувань, під час яких завданням F-16 було знищити…
14 жовтня в Україні відзначають День українського козацтва
Гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик — неординарна постать, яку слід згадати в цей день. Про його надзвичайну освіченість, кумівство з Мазепою та першу Українську конституцію — читайте в АрміяInform.
Походив він з роду литовської шляхти, мав і чеське коріння. Коли Пилипу виповнився рік, у битві з турками загинув його батько. Тож мати виховувала його сама. Освіту здобував у Києво-Могилянському колегіумі, який згодом отримав статус академії. Вже під час навчання проявив свій талант до ораторства й поезії, також юнак цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.
Після завершення навчання завдяки протекції відомого богослова Стефана Яворського залишився на службі у Києві — при митрополії, а незабаром перейшов до гетьманської канцелярії Івана Мазепи. Одружившись з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганною, зміцнив своє становище серед козацької старшини.
«Особливо наближений до Мазепи…»
Історики відзначають досить швидке кар’єрне зростання Пилипа. Цьому є два пояснення. Перше — він завоював прихильність самого Мазепи, ставши однією з найбільш наближених до нього осіб. Той доручав Орлику виконання найделікатніших завдань. Наприклад, він був чи не єдиним, хто знав про таємні зв’язки гетьмана з політиками Речі Посполитої. Виконуючи завдання, заглиблювався в суть міжнародних стосунків, розгадував хитросплетіння інтриг вінценосних учасників Північної війни — Росії, Швеції та Польщі.
Друге — Пилип Орлик був надзвичайно освіченою людиною, вирізнявся сумлінним ставленням до службових справ. Свідченням особливих стосунків між Орликом і Мазепою може слугувати той факт, що гетьман став хрещеним батьком його першого сина, який народився у 1702 році. Тоді ж, на початку XVIII століття, завдяки протекції гетьмана в Пилипа Орлика почали стрімко зростати статки — він володів багатьма селами Чернігівщини й Полтавщини.
Пилип Орлик — автор першої Української конституції
В Івана Мазепи склалися непогані стосунки з російським царем Петром. Але з часом гетьман почав виношувати таємний замисел створення незалежної від Росії козацької держави — з кожним роком Петро дедалі брутальніше нехтував інтересами українців, особливо в царині особистих прав і свобод українців, насамперед козаків. Мазепа відстоював їх перед царем, але згодом ухвалив непросте для себе рішення — оголосив відкриту війну проти нього, ставши союзником шведського короля Карла XII.
У червні 1709 року відбулася Полтавська битва — на полі бою зустрілися українсько-шведські війська та російські. Останні отримали перемогу, через що Мазепа й король змушені були податись до Бендер — міста, де панували турки. У квітні 1710 року після смерті Мазепи козаки, які залишилися йому вірними, обрали Орлика гетьманом Війська Запорізького. Історики відзначають, що зроблено це було на противагу Івану Скоропадському, якого гетьманом України призначив Петро. Пилипа Орлика як гетьмана відразу визнали і турецький султан, і шведський король, з якими він домовився продовжувати війну з Росією.
Перебуваючи у вигнанні, разом зі своїм оточенням написав «Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорізького», який вважають першою Українською конституцією. Починалася вона словами: «Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільною від чужого панування». Цей документ суттєво обмежував владу гетьмана, забороняючи йому «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб», зобов’язуючи «задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу». Закріплювався статус міст, зберігалися їхні права та привілеї, тобто самоврядування згідно з Магдебурзьким правом: «міста України нехай непорушно й недоторканно зберігають всі свої права і привілеї, слушно їм надані».
Стаття 10 застерігала старшину, щоб вона не використовувала своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, оскільки «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних накупнів». Щоб запобігти такій практиці, гетьман повинен був стежити за тим, аби всі посади, особливо полковницькі, були виборними. Кількома статтями полегшувався податковий тягар для найбідніших селян, передбачалися скасування гетьманськими компанійськими та сердюцькими полками податків з селян та обов’язок гетьмана пильнувати, щоб з ярмаркових торговців не збирали таких високих податків, «через які неможливо взагалі убогій людині вільно з’явитись на ярмарок». Родини козаків, що перебували в поході, а також вдови й сироти звільнялися від сплати податків та виконання різноманітних повинностей.
У це важко повірити, але вже тоді, більш як 300 років тому, Орлик передбачив створення парламенту. Правда, він мав називатись не Верховною, а Генеральною Радою. І повинен був складатися з генеральної старшини, полковників, генеральних радників — представників козацьких полків, полкової старшини, сотників та представників Запорозької Січі. Передбачалося, що Генеральна Рада збиратиметься тричі на рік: у січні — на Різдво Христове, у квітні — на Великдень та у жовтні — на Покрову. Для реалізації цих прав і вольностей залишалося одне — позбутись царської «опіки» і стати повноправним гетьманом України…
«Маю одне бажання — повернутись в Україну…»
Утвердившись в очах європейського суспільства як гетьман України, Орлик на початку 1711 року зібрав під своїми знаменами близько 20 тисяч козаків, а також опираючись на польський загін І. Потоцького та татарські сили, почав наступ по Правобережній Україні. На його бік переходили й козацькі полки, що там перебували. За кілька місяців він уже наблизився до Білої Церкви, звідки до Києва як рукою сягнути. Проте, не маючи артилерії, не зміг узяти це місто, перейшовши до його затяжної облоги. Татари ж тим часом почали грабувати мирних людей, здебільшого селян. Це призвело до масового обурення й відкритого конфлікту між Орликом і сином кримського хана, який командував османським військом. Зрештою гетьману вдалося домовитись з ханом, щоб татари відпустили захоплених ними в полон українців. Але це не допомогло йому: населення відвернулося від Орлика.
Згодом він позбувся і підтримки з боку європейських країн, що неабияк втомилися від воєн: у 1721 році між Швецією і Росією був укладений мир — на досить вигідних для Петра умовах. Гетьман став небажаним гостем практично в усіх столицях європейських країн. Тож йому не залишалося нічого іншого, як вкотре вирушити до Османської імперії, з якою стосунки теж загострилися. Довгих 12 років провів на березі Егейського моря — у грецькому місті Фессалоніки, де помер син Михайло. Греки з повагою ставилися до вигнанця, який володів кількома мовами й не лише отримував голландські, італійські та французькі газети, а й був їхнім дописувачем.
У 1725 році сталися дві події, які підбадьорили Орлика: помер російський цар Петро й він сподівався, що при його наступнику політика щодо України зазнає змін. Французький король Людовік одружився з донькою Станіслава Лещинського — колишнього короля Польщі, який підтримував його. Тож за допомогою свого сина Григорія, який мав авторитет при французькому дворі, почав привертати увагу Парижа до українських проблем. Але в силу різних причин не склалося.
До кінця своїх днів Пилип Орлик жив на чужині: останні роки пройшли у бідності. Помер 24 травня 1742 року у місті Ясси, які сьогодні належать Румунії. Попри невдачі, які його переслідували після програної Полтавської битви, все ж вписав своє ім’я в історію. Насамперед як автор першої Української конституції. Вона була написана на 66 років раніше за американську «Декларацію незалежності» і майже на 80 років — за французьку «Декларацію прав людини й громадянина».
Вшанування пам’яті Пилипа Орлика
У сучасній Росії про Пилипа Орлика воліють не згадувати. А якщо і згадують кремлівські пропагандисти, то зазвичай у негативному контексті, що й не дивно, зважаючи на його наближеність до Івана Мазепи, якого досі кремлівські пропагандисти проклинають. Правда анафему, як на Мазепу, на нього не наклали.
В Україні ж його шанують. Наприклад, ще на початку 90-х «Київнаукфільм» створив документальний фільм «Пилип Орлик. Пакти й Конституції», його ім’я мають вулиці, сквери, споруджені пам’ятники. У 2010 році у молдовському місті Бендери, теж відкрито пам’ятник у вигляді книги, де викарбовано інформацію про історію написання ним Конституції. За ініціативою Посольства України у Швеції у шведському місті Крістіанстад встановлено пам’ятний знак поруч з будинком, у якому Орлик проживав, а на самій будівлі відкрито меморіальну дошку.
«Їх ні вода, ні вогонь, ні шабля не беруть…»
Одним з перших демократичних об’єднань у світі заведено вважати Запорізьку Січ. Усі рішення та питання щодо життя, побуту та діяльності ухвалювали на загальних зборах-радах через голосування. Також Запорізьку Січ по праву вважають першим політичним формуванням на території нашої країни. Січ мала всі ознаки республіки, була повністю незалежна й більшість європейських країн намагалися встановити з нею дипломатичні зв’язки.
Помилково думати, що у мирний час основною забавкою козаків була пиятика. Звісно, без міцних напоїв обходилося не завжди, але все ж козаки полюбляли культурний відпочинок, вони грали на різноманітних музичних інструментах, танцювали, співали пісні та влаштовували показові поєдинки на втіху собі та іншим. Також доволі багато справ у козаків було й по господарству, адже жінок на Січі не було взагалі.
Закони та правила на Січі були суворими та інколи жорстокими. Так, за крадіжку чи вбивство побратима винуватець не те що розплачувався своїм життям, а робив це в доволі жорстокій формі: його могли бити кийками чи навіть поховати живцем у домовині разом з небіжчиком. Можливо це було зовсім не гуманно, але дисципліна в козаків була відмінна.
Надзвичайним явищем у козацькому світі були особливі хлопці та чоловіки, так звані характерники. За переконаннями своїх сучасників походили вони від древніх, ще язичницьких, волхвів, які вміли пророкувати майбутнє та володіли таємними знаннями. Про козаків-характерників згадують таке: «їх ні вода, ні вогонь, ні шабля, ні звичайна, ні срібна куля не брали», що вони «могли плавати на човнах по підлозі, відкривати замки без ключів, переходити водойми по циновках з лози чи сукняній повсті, бачити навкруг себе за кілька верст».
На Запорізькій Січі жили й іноземні гості та представники близько 20 національностей. Окрім гостей, козаки, їхня старшина та гетьмани доволі багато подорожували, знайомлячись з культурою, науковими здобутками та звичаями інших націй, тим самим збагачуючи свою.
Одного загального прапора в козаків не існувало, кожна сотня чи полк мали свої власні стяги, однак починаючи із XVII століття з’являються згадки про головний прапор Запорізької Січі. На цьому стязі було зображено Архангела Михаїла на червоному тлі з одного боку, а з іншого — білий хрест, золотаве сонце, півмісяць та зорі. А своєрідним символом-гербом став образ козака з мушкетом.
У запорожців був звичай тримати курені завжди незамкненими, так мандрівник чи перехожий міг зайти туди, відпочити, поїсти, погостювати та рушити далі в дорогу, навіть якщо господаря не було вдома. Однак на противагу цій гостинності існувало суворе правило — виносити з куреня нічого не можна, інакше суворе покарання. Також коли хтось знаходив якусь річ на Січі, її прив’язували до високої палиці чи стовпа і якщо за три дні власник не знаходився, ця річ переходила у власність того, хто її знайшов.
Подейкують, що на Хортиці й досі росте дуб, оспіваний козацькими легендами, думами та піснями. В деяких з них розповідається про обряди та ритуали, які проводили перед боєм. Місцеві жителі переконані, що тому дубові вже 700 років.
Походження самого терміна «козак» оповите різноманітними теоріями. Так, згідно з переконаннями деяких польських вчених, поняття «козак» пішло від імені відомого ватажка Козака, який майстерно боровся з татарськими завойовниками.
Звичаї та традиції українських козаків
Статус козака
Існує досить поширена думка, що в запорізькі козаки приймали всіх, хто приходив на Січ і вмів перехреститися та сказати, що вірує в Бога. Проте це не так. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти дуже нелегку школу навчання й скласти суворі іспити, які витримували не всі, тож не всі й ставали козаками.
Статус новачка і джури
Новачок, незалежно від віку, приймався спочатку в «молодики». Молодик сім років учився фехтувати, влучно стріляти, «реп’яхом» на коні сидіти, виконувати гопак, який колись був не танцем, а різновидом бойового мистецтва, що полягав у вмінні вести бій з багатьма суперниками найперше ногами. Крім того, козак розвивав у собі силу та спритність. Керували навчанням досвідчені воїни й полководці, при яких юнаки служили джурами.
Освіта
Козак мав не тільки бути неперевершеним воїном, а й так само добре знати грамоту, основи астрономії, медицини. Більш талановиті навчалися ще й основам дипломатії, вивчали іноземні мови, оскільки в невтомній боротьбі доводилося бувати в різних країнах.
Іспит на звання запорожця
Лише після успішного навчання майбутнього козака допускали до іспиту на звання запорожця. Такий іспит мав напівжартівливий характер. Спочатку юнак мав з’їсти миску дуже наперченого борщу й випити кварту горілки, опісля чого пройти по колоді, перекинутій між скелями на березі Дніпра, і не впасти у воду.
Наступне випробування — подолати всі пороги, пливучи човном по Дніпру проти течії. На завершення молодик, осідлавши необ’їждженого коня задом наперед без сідла й вуздечки, мав проскакати по степу й щасливо повернутися.
Родина та виховання козака
Мати й батько залишалися «іконами», без дозволу яких діти не сміли навіть приступити до роботи. Неповага до батьків була ледве чи не гріхом смертним, а про весілля без батьківської згоди молоді люди навіть подумати не могли.
Жінка козака
З поведінки жінки оцінювали й самого козака. Чоловік не втручався у справи жінки, а жінка — у справи чоловіка. Обов’язки були суворо розмежовані й займатися чоловікові жіночою справою було ганьбою. Жінка попри свій статус у сім’ї була найпершою людиною для захисту, тому що вона — майбутнє козацького роду.
Козаки-самітники
Козаки нерідко залишалися нежонатими. Холостяцькому життю «сприяли» постійні війни — люди просто не встигали створити сім’ю. Ті ж, хто віддавав перевагу розпусті, а не сімейному життю, якщо були спіймані «на гарячому», каралися. Були й ті козаки, які брали обітницю безшлюбності, цілком віддаючи себе військовій службі. Такі люди виховували чужих дітей — майбутніх козаків — «усім світом». Поява перших зубів у дитини, перші його слова, перші кроки викликали бурю захоплення у загартованих десятками, а то й сотнями боїв воїнів.
Народження сина
Народження хлопчика для козака — справжня радість. І справжнє «горе» для матері. Микола Гоголь без перебільшень описував побут козаків у своєму творі «Тарас Бульба»: матір, яка вмовляє батька залишити дитину хоча б на кілька днів, щоб надивитися на свою кровинку, боячись, що більше ніколи його не побачить, не була вигадкою.
Хлопчик — значить воїн за замовчуванням. І подарунки йому були відповідні: рушниці, ножі, порох, лук і стріли. Як тільки у дитини прорізався перший зуб, його несли до церкви на молебень. Часто у цих малюків першими словами були не «мама» чи «тато», а «пу» і «но» — команда стріляти й наказ коню рухатися вперед.
Важка вдача та строгість
Строгість козаків на людях легко пояснюється їхнім способом життя. Козаки не були надлюдьми, і в боях теж зазнавали втрат, нерідко значних. Їхні дружини могли голосити чоловікам, мовляв, «ніколи під руку мене не візьмеш, не притулишся до мене, дитини не приголубиш — як дикун». У душі козаки відчували сором за те, що вижили в битві, де померли їхні товариші.
Ставлення до старших
Не важливо, хто перед козаком — старий жебрак або старий отаман, повага до прожитого життя залишалась однаково високою. Розуміючи, що вік бере своє і людина вже об’єктивно не здатна виконати ту чи іншу роботу, молодші козаки завжди і в усьому допомагали старшим односельцям. Біля них вони ставали стриманішими, дбайливішими. Якщо старий заходив у будинок або на збори, козаки вставали, а зустрічаючи старого на вулиці — кланялися.
Авторитет у старших
Окрім того, у присутності старших не дозволяли сидіти, курити люльку й говорити без дозволу. Неввічливо було обганяти старшого за віком — обов’язково треба спитати дозволу, аби пройти повз нього.
У хату вперед пропускали старших. Варто також відзначити, що літні люди мали великий авторитет: одного їхнього слова було достатньо, щоб розв’язати будь-який конфлікт «молодих», чи то бійка, чи суперечка.
Козаки та гості
Козаки вірили: гість посланий Богом. Особливо бажаними та шанованими гостями були люди, що прийшли здалеку, просто незнайомі люди й ті подорожні, що потребують даху над головою. Вважалося ганьбою відмовити людині в притулку. Гостя завжди садили на чолі столу і пропонували найкраще місце для відпочинку. Цікаво, що мінімум три дні козаки не цікавилися ні ім’ям гостя, ні місцем, звідки він прибув — це вважалося непристойним. Гості були настільки культовими особистостями, що їм місцем поступалися навіть старі. Подорожуючи козацькими землями, козак міг не брати їжі ні для себе, ні для коня — він скрізь був бажаним гостем, адже у нього скрізь є родичі, свати, куми, товариші по службі. В усякому разі завжди є просто незнайомі люди, що поважають гостя, як і самі козаки.
Відносини між козаками
Підходячи до групи людей, козаки кланялися зі словами: «Здоровенькі були, козаки!», «Здорово, козаки!», на що була відповідь: «Слава Богу!» Під час зустрічі після довгої розлуки, прощаючись, а також на головні свята козаки обіймалися й прикладалися щоками.
Житло та молитва
Заходячи в будинок, козаки обов’язково хрестилися, дивлячись на образи святих, а чоловіки обов’язково при цьому знімали шапки. Виходячи з хати або куреня, вони робили те ж саме. Просили вибачення й дякували козаки практично завжди з Божим ім’ям на вустах: «Прости Христа ради», «Бережи тебе Господь», «Спаси, Боже».
Без молитви козаки не починали й не закінчували ні трапези, ні польової роботи. Цікаво, що козаки відчували потребу в допомозі ближнім: вони обов’язково спочатку запропонують їжу та випивку тому, хто сидить поруч, а потім тільки самі скуштують харчі; обов’язково допоможуть підняти те, що впало, допоможуть щось донести до потрібного місця. Козаки ніколи не відмовляли в милостині, бо гріх.
Ставлення до алкоголю
Померлого випиваку гребували ховати з усіма — для них був окремий цвинтар, поруч із самогубцями. П’яницям рідко ставили хрести, але завжди забивали осиковий кіл у могилу.
Цікаво, що у побуті були як окремі гуляння (чоловіків з чоловіками і жінок з жінками), так і загальні, під час яких чоловіки сідали з одного боку столу, а жінки — з другого.
Крадіжки
Майже неймовірний факт, якщо вірити католицькому священникові та історику Єнджею Кітовічу: у будь-якій Січі можна було залишити мішечок грошей на вулиці — він залишиться на своєму місці. Козаки не крали ні у своїх, ні у гостей, а пригостити своїм вином перехожого було для них священним обов’язком.
Обіцянки
Козаки були людьми справи й часто говорили: «Від зайвих слів слабшають руки». Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали смертю мучеників. Вони вірили, що порушивши обіцянку, вони неодмінно поплатяться своєю душею після смерті.
Кінь козаків
Ставлення до коня в усіх без винятку козаків було особливим. Кінь — найкращий друг і вірний супутник козака. Перед від’їздом на війну жінка кланялась в ноги тварині, «щоб повернув козака додому», і тільки потім — батькам чоловіка, щоб не переставали читати молитви за його здоров’я. Коли козак повертався, дружина також кланялась спочатку коневі — дякувала.
Поховання
Коли ховали козака, якщо його кінь залишався живий, він ішов першим перед похоронною процесією (навіть попереду рідних покійного) позаду труни. Коня покривали чорним або червоним чепраком (підстилка під сідло), а збоку до сідла підвішували зброю козака.
Злочин і покарання
Палітра злочинів і покарань на Запорізькій Січі була надзвичайно різноманітна. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення такого злочину обвинуваченого закопували в землю разом з його жертвою. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну.
Зрада
За дезертирство, ухилення від обіймання посади або пияцтво під час походу на злочинця очікувала смертна кара. П’яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопутного маршу — прив’язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не помирав.
Витверезник
Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще.
За крадіжку чи розбій обвинуваченого теж очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише у тому разі, коли повертав борг або хтось з родичів чи друзів поручався за нього. Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.
Смертна кара
За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась з дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі й відбувалися лише в середовищі паланкових козаків.
Популярне покарання
Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа й забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадство, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Траплялося таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.
За вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема накладалася заборона на обіймання виборних козацьких посад. Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисципліни в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих охочих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, «у кого вже моталася біля шиї мотузка».
Козацькі розваги
Що є гра для того, хто постійно мусить перебувати у стані готовності до війни? Козацькі забави вигадували задля гарту найрізноманітніших якостей козака. Це й ігри на фізичну силу, на швидкість реакції, на нестандартне мислення.
Частою розвагою для козаків ставало змагання «лава на лаву»: збиралися дві групи козаків, шикувалися один проти одного. Козаки трималися зціпленими у лікті руками по типу ланок ланцюга. За командою старого козака-судді дві команди атакували одна одну. Ціль – відтіснити «лаву» суперника, повалити або розірвати її.
