Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Без перебільшення унікальна родина захисників України проживає на Хмельниччині. Шестеро її представників пов’язали своє життя з армією. Два рідні брати – Іван та Роман Беззуби є учасниками бойових дій на сході країни, двоє їхніх синів – офіцери, теж виконували бойові завдання на Донбасі.
У мальовничому селі Решнівка мешкає старший з братів Беззубів – Іван Віталійович. Війну він зустрів уже військовим пенсіонером, за плечима якого було понад двадцять років служби в армії. Але коли російські окупанти «віджали» Крим і рушили на Донбас, старший прапорщик запасу не всидів удома і подався до військкомату. Досвідчений автомобіліст, через руки якого свого часу пройшли сотні молодих водіїв, став у нагоді. Його направили до навчального центру, а згодом у полк спеціального призначення. Водій розвідувальної групи – то особлива відповідальність. За рік служби авто Івана Віталійовича завдяки майстерності й професіоналізму ветерана жодного разу не підвело розвідників.
Якось на Луганщині група, повертаючись після виконання завдання, потрапила під ворожий обстріл. До місця, де очікував «Урал», залишалось кількасот метрів. Вогонь противника наростав, чекати було нестерпно. Тоді авто рвонуло з місця і помчало за своїми. Водій діяв на автоматі – вміло маневрував то вздовж посадки, то спускався і рухався пересохлим дном ставка. Вдало проскочив відкриту місцину, підлетів і зупинився неподалік групи. Розвідники миттю залетіли на кузов, і «Урал» знову помчав чимдуж. Услід вдарили кулеметні черги. І вже на базі командир групи нарахував кілька влучань у задній борт. Але жоден із розвідників не постраждав…
Через рік Іван Віталійович перевівся в авіаційну бригаду і очолив колектив акумуляторно-зарядної станції.
Його син, капітан Віталій Беззуб, на той час проходив службу в бригаді тактичної авіації на Хмельниччині. Як тільки почалось формування зведеного підрозділу «Дика качка», всіляко намагався туди потрапити. Його черга прийшла на 7-му ротацію, де Віталій замінив рідного дядька Романа. Там під час одного з запеклих боїв Беззуб-молодший зазнав важкої контузії, але позицій не покинув. Повернувся з усіма своїми, тривалий час лікувався і відновлювався. Йому важко було говорити, не міг спати й страшенно боліла голова. Поїздка у Грузію на реабілітацію, зусилля військових медиків і психологів та молодий організм дозволив Віталію відновитись. І тепер він продовжує службу вже у Миргороді.
Молодший брат із Беззубів – Роман, професійний військовий, прапорщик. Війну зустрів на посаді техніка пожежного підрозділу бригади. Практично єдина можливість потрапити з авіації на війну – славнозвісна «Дика качка». Щойно з’явилась можливість, Роман Віталійович був серед тих, хто добровільно пішов на передову. У складі шостої ротації Роман потрапив на позицію «Зеніт». Там перекваліфікувався на кулеметника. Понад два місяці влітку 2015-го авіатор у складі зведеного підрозділу своїм «покемоном» героїчно стримував ворога на підступах до Авдіївки.
…2 серпня ворог з п’ятої ранку почав обстрілювати «качурів». Спочатку міномети, а згодом на вогневу позицію вийшов ворожий танк.
– Із кожним пострілом снаряди лягали все ближче до нашого опорника. Сьомий ліг неподалік, а наступний стовідсотково влучив би у нас, – пригадує ті події Роман. – Але чи то ворог подумав, що сам може потрапити під вогонь у відповідь, чи щось інше сталось, але танк раптом різко зупинив стрільбу і заповз за укриття.
Згодом після повернення зі сходу Роман Віталійович виконував обов’язки у миротворчому контингенті у Демократичній республіці Конго. А нещодавно звільнився у запас.
Син Романа Віталійовича – Іван, військовий льотчик, старший лейтенант. У 2017 році закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба і тепер командує екіпажем вертольота Мі-24. За кілька місяців після випуску молодий вертолітник потрапив першим із однокурсників на схід, і налітав у небі Донбасу сотні годин.
Шляхом батька пішла і донька Романа Віталійовича – Світлана, медсестра терапевтичного відділення військового госпіталю. А її чоловік Дмитро за мобілізацією у складі одного з батальйонів десантно-штурмової бригади воював у тих же краях, де і його рідні – на шахті «Бутівка» та Авдіївській промзоні.
Ось така дивовижно патріотична, дружня й працелюбна родина Беззубів, із потужними традиціями захисників і хліборобів живе на Хмельниччині. Війна змінила їхнє звичне буття, змусила взятись за зброю заради захисту рідної землі.
– Ми – такі, як усі, живемо, трудимось, служимо, ростимо дітей і онуків, допомагаємо й підтримуємо один одного, – ділиться старший з Беззубів, Іван Віталійович. – Не ховались і не відсиджувались, захищали державу зі зброєю у руках. Як буде потреба, рушимо знову: досвід і бажання є, – продовжує ветеран.
У рідному селі він проводить активну військово-патріотичну роботу з молоддю. Саме завдяки Іванові Віталійовичу декілька хлопців уже пов’язали життя з армією. Він організував у селі учасників бойових дій, разом розчистили територію біля ставка, кілька років підряд запускають зарибок, і планують створити місце для відпочинку односельцям, і тим, хто воював.
Фото з архіву родини Беззубів
