Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Є люди, познайомившись з якими, вже за п’ятнадцять хвилин розмови здається, що знаєш їх усе життя. Сергій Петрович Корсун саме такий. Зовні завжди спокійний і виважений. Від нього навіть у часи великої розпачі не почуєш лихого слова. Проте він знає кожного свого воїна не лише за статутними вимогами, а й може розказати про них фронтові історії, бо з більшістю з них офіцер пройшов гарт пекельними 2014 та 2015 роками.
Ні, він не любить розповідати про битви, у яких брали участь його люди й машини. Для нього кожен бій екіпажів – як власна драма. Тай, поклавши руку на серце, можна сказати, що й про себе він розповідає неохоче: «Ви краще про хлопців моїх напишіть»… Так, люди в його підрозділі бойові й дружні. Декотрі вже по кілька разів горіли у танках. На їхньому рахунку не один десяток знищених російських панцирників, що своїми гусенями більше не паплюжитимуть землю України.
«Командире, ми знайдемо танк! Керуй нами далі, назад, у бій!»
Якось, під час Дебальцевської битви, танк з його батальйону прийняв бій з кількома ворожими машинами, що з ходу напали на наші позиції. Хлопці розуміли, що стримують наступ ворога і дають змогу вивезти поранених українських воїнів та мирних мешканців Дебальцевого з-під вогню, яким російські окупанти поливали місто. Наші танкісти не втекли й не відступили. Знищивши кілька російських машин, їхній танк теж підбили, і він загорівся. Наші танкісти змогли пішки дійти до Сергія Петровича, якій вів бій неподалік. І одразу звернулися до комбата: «Командире, ми знайдемо танк! Керуй нами далі, назад, у бій!»
Із усіх нагород найцінніша – Народний Герой України
Так, комбат знає кожне поранення своїх хлопців, і так само достеменно знає всі машини у підрозділі. Для нього його танковий батальйон є трішки більшим, ніж родина – це сенс життя. Він щиро сумує за загиблими побратимами. Робить це так, ніби там у вогні на сході України лишились його діти й брати. Із усіх нагород, які отримав за час служби, Сергій Петрович найбільше цінує одну – Народний Герой України. І хоча її не побачити на кітелі комбата, він завжди возить з собою невелику червону коробку з цією відзнакою. Адже визнання простих українців для нього найважливіше. Тай не за нагороди іде у бій. Його мета – жити у сильній квітучій державі, і щоб наш східний сусід, добре отримавши по імперських щелепах українським броньованим кулаком, лише скавчав десь за Уралом при згадці про війну в Україні.
Нині Сергій Петрович обороняє наш мир на Луганському напрямку. І тиша на фронті не дає хибного почуття безпеки. Щодня його танкісти тренуються і обслуговують свої машини, бо добре знають – будь-яке перемир’я з ворогом закінчується його наступом. Але цього разу, якщо ворог вирішить піти вперед, то зустріне міцний броньований удар танкового комбата Корсуна.
