«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
«Президента Росії Володимира Путіна
висунули на Нобелівську премію миру.
У Кремлі вже заявили, що було б добре, якби йому її присудили.
Заявку на номінацію відправив головний редактор газети «Президент» і автор книги «Кремлівський бабак» Сергій Комков».
Із повідомлення ТАСС.
Швеція, Стокгольм, 2020, жовтень
Високоповажні члени Шведської Академії!
Широко поважні пані та панове, друзі й товариші, гості й не гості, і загалом усі, хто добувся сюди, аби взяти участь у пошануванні моєї персони!
У цей урочисто-святковий день мене переповнює світла радість і почуття глибокої вдячності, що моя скромна праця на посту Президента Росії і всі мої двадцятилітні зусилля у боротьбі за Мир на нашій гріховній Планеті не проминули повз Вашу пильну увагу і, попри все, знайшли у Ваших миротворних серцях і душах належне розуміння і шляхетний відгук…
Найщиріше Вам за це спасибі й доземний християнський уклін!
… Проблеми онтології війни і миру споконвіку хвилювали людство.
Ще за часів давньогрека Гомера, та й потім у його безсмертних творах знаходимо філософське осмислення цих двох антагоністичних явищ, де своєрідним вододілом між Добром і Злом є тільки — смерть, каліцтво, незліченні духовні втрати кожного індивідуума і руїна вікової матеріальної культури народу в цілому.
Світова історія воєн вочевидь не раз демонструвала не одному поколінню протиборчих сторін, якщо при цьому і після цього воно залишалося ще в живих, цю криваву аксіому.
Але найкращу та водночас несподівану відповідь будь-яким витіюватим дефініціям, тлумаченням і глибокодумним дискусіям про смисли і природу війни, що за своєю ненажерливою сутністю є атавістичним наслідком дикунства, і чим взагалі, як підсумок, ті війни закінчуються, — дав, безсумнівно, наш земляк із тодішнього хохляцького Таганрога А.П.Чехов, якщо, звичайно, він сам, свят-свят-свят!, не приховав від дослідників його творчості той згубний факт, що здавна був ревним хохлом і симпатиком бандерівців…
На запитання однієї екзальтованої дамочки, чим, власне, закінчиться російсько-турецька війна 1887-1888 років, автор блискучих повістей і оповідань і мій, мушу зазначити, улюблений письменник, відповів лаконічно-об’ємним: «Миром!»
От саме цьому поняттю, як Мир, що є основою будь-якого життя і процвітання всього сущого на нашій землі, і яке у моїй душі завжди писалося і пишеться тільки із великої літери, я і хочу присвятити свій скромний і недовгий, аби не втомлювати слухачів обтяжливими лексемами, виступ.
…Я належу до того покоління, що народилось після Великої Перемоги мого народу в Другій світовій, яка була для нас, людей радянських, — Великою Вітчизняною… Але увесь чотирирічний морок тієї війни, попри волю Божу, все ж через гени від наших непереможних батьків і дідів встиг передатися і нам — дітям їхнім та онукам.
Ми, повоєнні тоді пацани, умовно поділившись дворовими командами на своїх — «червоних» і чужих — «фашистів-окупантів», не просто так гралися між собою «у війну». То — у незрілій дитячій підсвідомості палахкотів вогонь болю і гарячої помсти за тих, хто не повернувся з її кривавих побоїщ…
Кого, вибачайте за надмірну сентиментальність, більше ніколи не зустрінуть на порозі рідних домівок їхні матері, дружини, діти… Хто навіки через цю трикляту війну залишився сиротою, вдовою, і жінкою-матір’ю, котра втратила своє найдорожче… власну дитину, а з нею і особисте щасливе майбутнє.
Ми грались у війну ще й тому, позаяк зерна язичництва від наших предків, як це не дивно, продовжують жити чи в кожному з нас і понині… Ми просто хотіли, хай і в такий примітивний спосіб, задобрити жорстокий дух Бога війни — Ареса, аби його смертоносна колісниця більше ніколи не гуркотіла тернами нашої багатостраждальної землі.
… Уже тоді, у ранньому віці, я поклав собі за високу мету будь-де і будь-коли боротися за мир. І не просто, а, як учив нас усіх безсмертний батько-навчитель товариш Сталін, ніколи не жаліти живота свого за той мир і битися за нього… до останнього патрона.
Щоб успішно перемагати свого ворога — треба, погодьтеся, досконало знати його традиції, звичаї, історію, мову.
Тож недарма я обрав у молодості для себе таку «всезнаючу та всюдновидячу» професію, як чекіст.
… Після закінчення Вищої школи КДБ за направленням партії та уряду я був відряджений на найвідповідальнішу роботу — пантрувати Берлінський паркан, аби жодна імперіалістична падлюка не перелізла через нього у наш кремлівськосяйний соціалістичний табір будівників нової демократичної Німеччини і не пудрила її свідомим громадянам мізки неонацистським реваншем.
Щоправда, вночі нам важко було розгледіти, хто на чий бік лізе і за чим і по що… Чи по ковбасу у західноберлінський супермаркет, чи це нестримний коханець Трістан, колишній гітлерюгенд, трясця його фройлян-матері, вирішив учергове залізти під ковдру до своєї Ізольди, що волею обставин опинилась по наш бік тієї радянсько-ендеерівської стіни…
Але, хай Бог простить, були й інші моменти…
Якось стою на посту, чую в грудневій темряві якийсь рух… Ну от тоді, чи з переляку, чи ще з якоїсь причини, замість попереджувального пострілу вгору і вихопилось у мене ненароком німецько-російським суржиком оте, що стало згодом кредо всього мого життя: «Майн кампф (у перекладі з німецької: моя боротьба. — Ю.Д.)… за мир в усьому світі!»
І, що ви думаєте, подіяло!.. Спершу впав мені під ноги важкенький мішечок, а потім згори чистою російською мовою пролунало: «Не дрейф, лейтенанте, свої!.. Комісія з Москви!.. На пильність вашого брата перевіряємо!.. А ти взагалі — хлопець-молодець!.. Не розгубився!.. Влучне і вчасне слово — воно, знаєш, теж зброя!.. Диверсант на твоїй ділянці, факт, штани порве!..»
Ні для кого не секрет, що у промовах Нобелівських лауреатів уже започаткувалась така собі добра традиція: пройтися ланцюжком від минулого до майбутнього, не проминувши, звісна річ, сучасного…
Не знаю, як у вас, європейців, а у нас, росіян, усе майбутнє і сучасне Росії в її — легендарному героїчному минулому! І цього, скажу, цілком досить для нинішньої величі моєї країни та її безсумнівного лідерства на світовій арені.
Бо міцні підвалини російської першорядності в усіх міжнародних зносинах і стосунках, її беззастережного права боронити навколо себе мир, заклав ще Олександр III.
Дослівно цитую слова цього царя-батюшки: «У Росії є тільки два союзники — це її армія і флот, а решта — то все барахло, яке тут же збереться у полки проти нас».
А якщо до цієї патріотичної сентенції додати на підсилення ще й слова мого тезки, що, бідолаха, вже котре десятиліття лежить у мавзолеї і мучається від бездіяльності, то тоді геть усім усе стане ясно, як Божий день…
Цитую вождя-батечка світового пролетаріату: «Не бійтеся людини з рушницею!»
Місткіше вже й не скажеш!
І справді, чого отого, що з ружжом, боятися?!
Бо хто ж, питається, тоді вас, горопашних, білолицих європейців, вузькооких азійців та різних там чорних… від ворога-супостата, світового імперіалізму з його хижацькими іклами та людожерним апетитом, уборонить й захистить, як не Росія-матінка та її всеприсутній солдат Іванушка-визволитель?
Починаючи від 1470 року ми й тільки боремось… З війнами навколо нас, і все в ім’я благословенно-благодатного миру!
Ви тут у далекій Швеції, гадаєте, легко нам було з клаптя Московського царства стати володарями шостої частини земної кулі, поступившись територіальними просторами хіба що тільки Британській імперії? Ото вже руки заграбасті й очі завидющі, як вчить російська приказка.
Я от теж, до речі, сам собі в історичному аспекті думаю: через якого дідька набралися ми, як жаба мулу, тієї зайвої землі, з її лісами, полями і морями-окіянами? А все, приходжу до невтішного висновку, через наш винятковий російський гуманізм та безвідмовність. Хто не попросить — тому руку помочі так і простягаємо, хоч самі у личаках ходимо… Поки нам, даруйте, у «длань дающого» та хтось щедро не плюне…
То контрибуцію накладуть, то флот на Чорному морі тримати заборонять, то ескадру під Порт-Артуром на дно пустять, то Брестським миром упослідять, а то взагалі — нову дурню придумали… Душать нас, як кіт мишей, санкціями!
За що тільки, їй-право?!
За те, що ми в України Крим собі в імперію назад мирно повернули?!
За те, що на українському Донбасі разом із проросійськи-пацифічно налаштованими шахтарями-танкістами хочемо нарешті вічну «тишь да благодать» улаштувати?! Так за це ж дякувати нам треба, менше Україні з тим вугіллям мороки буде…
Чи, може, хтось заднім числом нам Абхазію із Південною Осетією раптом згадав, а до неї — ще й умиротворення такого світового агресора-бузувіра, як Грузії, приклепати хоче?!
Чи, може, за те, що ми своїми винищувачами повітряний простір Європи систематично моніторимо?! Так ми ж вас, темні ви європейські голови, від натовського альянсу оберігаємо. Від його агресивних планів! Це ж вони, пси-рицарі, вас заграбастати хочуть, рабами поробити і майно усе ваше між заокеанськими товстосумами поділити…
У-у-у! Дядьки-Семи невпокорені!..
Зрештою, поясніть нам, миролюбним росіянам, у чому наша вина перед цивілізованим світом?! Ми ж як-не-як із миром до усіх «народів та язиків» горнемось.
Хоча є, ніде правди діти, поміж наших вічних ворогів добрі та вдячні люди! Це вони наш феноменальний мирний поступ не інакше, як святим для нас словом нарекли — «русский мир».
А в його арсеналі-мартимолозі, мушу сказати, багато чого цікавого прописано… От, скажіть, що у тому поганого, коли ми свого брата-росіянина, його культуру і мову, його традиції та звичаї у будь-якому куточку земної кулі захищати готові?!
До того ж цей патріотичний приклад у світі не новий. Здається, ним ще не так давно послуговувалась і сама бабуся-Європа. Нагадати?!
«Німеччина там — де є хоч один німець!»
Чим не актуально для нас звучить?!.. Отож-бо, панове-товариші!
А тепер, на завершення, дозвольте поцікавитись, чи володіє хтось із шанованих членів Шведської Академії російською?..
Коли мені не зраджує пам’ять, то і сам Альфред Нобель на схилі літ не цурався на дозвіллі російські словники погортати.
То чого ж, побратими, цікаво, ми тут усі сидимо? Врешті-решт, оту вашу шведську премію миру можна мені вже й в самому Кремлі вручити!
… Столи, урочисто повідомляю, вже накрито!
А там, гляди, і келихи усі дружно піднімемо — за нашу Москву як Третій Рим! Де латиняни, не без лою в голові, колись недарма крилатий вираз утнули: «Vis pacem, para bellum, тобто: хочеш миру — готуй війну!»
Дякую за увагу!
Чернетку-проєкт виступу номінанта на Нобелівську премію миру на робочому столі прессекретаря Президента Росії особисто роздобув і до друку подав —
Юрій Долгорукий,
спецкор. СП
