Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Старший лейтенант Ігор Городничий до війни працював майстром виробничого навчання в одному з училищ у Києві. Сам родом з Полтавської області. Закінчив Харківську Українську інженерно-педагогічну академію за фахом «інженер-педагог» і паралельно – військову кафедру. В 2013 році після закінчення цивільного ВНЗ за розподілом поїхав на роботу до Києва, де мав відпрацювати три роки. В 2014 році за мобілізацією пішов на фронт. 13 місяців служив, спочатку командиром відділення ПЗРК, а потім командиром зведеного загону. Росія була буквально за 3 кілометри від блокпоста. У складі загону були танки, БТР, автомобільна техніка для перевезення майна і особового складу. З особовим складом було не просто, дехто взагалі не розумів, як кажуть, «що, до чого і навіщо». Тут у пригоді Ігорю став педагогічний досвід – пояснював людям, навіщо вони тут і як діяти у випадку наступу росіян…
Після демобілізації Ігор повернувся в училище і майже відразу, в 2015 році, вже почав співпрацювати з військовою частиною, де якраз здійснювався ремонт БРДМів. Ігор приводив учнів на практику і разом з військовими ремонтували бронемашини. Це була дуже корисна виробнича практика.
Як пригадує Ігор :
– Ми з учнями допомагали в ремонті військової техніки. На 2-3 місяці залучали групи учнів на практику до ремонту. Хлопці бачили, як відремонтовані їхніми руками БРДМ передаються у військові підрозділи. З групи з 12 осіб – двоє хлопців виявили бажання підписати контракт зі Збройними Силами.
Коли я питаю, чому Ігор вирішив повернутися до лав Збройних Сил, він на декілька секунд замислюється, потім з усмішкою відповідає:
– Після демобілізації повернувся в училище, але душа була ще на фронті. Захотів допомагати військовим, відчув хвилю патріотизму. Робота в училищі, допомога військовій частині – це все йшло паралельно. Вагомим фактором був гуртожиток. Коли прийшов до командира частини, я бажав повернутись на службу, але мав питання з приводу житла. Житлом мене забезпечили, інших питань в мене не виникало. Я підписав контракт.
Командир частини полковник Орест Сенько пригадує ту розмову:
– Для мене як для командира важливим було те, що під час практики я побачив, хто він такий як спеціаліст, як «горить» роботою. Словом, брали ми його на службу не з закритими очима. Я був зацікавлений в тому, щоб він служив у нас на посаді начальника ремонтного відділення. Тому зробив все, аби виділити йому кімнату у гуртожитку.
На моє запитання, що було найважчим під час переходу від цивільного викладача до військового командира, Ігор відповідає досить стримано:
– Вагомим було й те, що суттєво підняли зарплату військовим. В училищі я отримував півтори ставки майстра, пів ставки викладача, і пів ставки вихователя. В мене було десь до 3400. А в армії була зарплата 10 тис. плюс житло. Тут, окрім патріотизму, спрацювали й соціальні чинники. Я одружений, треба утримувати сім’ю.
Полковник Орест Сенько розповів, що нині знайти і перетягнути до себе хороших спеціалістів дуже складно:
– Торік восени у нас з’явилося 12 вакансій, ми побачили, що контрактники не спішать у ремонтне відділення. Тоді звернулися до командування, поїхали в Десну, в навчальний ремонтний батальйон. Вишикували всю навчальну роту у кількості 100 осіб. Розказуємо про нашу частину і перспективи служби, чого можна навчитися, що стане у пригоді у цивільному житті, навіть якщо надалі вирішити закінчити службу. Адже нині мотористи, дизелісти цінуються на ринку праці. Охочих вийшло більше ніж десять. Відібрали за професійними якостями лише чотирьох.
Розумієш, коли солдат строкової служби самостійно збирає камазівський двигун, то до нього ставимось вже як до спеціаліста, як до рівного. Наприклад, є в нас ділянка з ремонту головок блоків циліндрів двигуна, з обладнанням на 2 млн грн. Працює там солдат строкової служби. Він за пів року професійно дуже зріс. У нас є і цивільний працівник, у них різниця у віці 20 років, але ставлення до них однакове, як до хороших спеціалістів.
Ігор додає:
– Тут ми, як одна команда. Якщо хтось десь «накосячив», то далі піде збій по всьому ланцюжку. Тому це всі розуміють і з відповідальністю виконують свою роботу.
