Загиблий в авіакатастрофі під Чугуєвом курсант навчальної групи льотного факультету ХНУПСу Олександр Скочков повторив страшну долю батька — Ігоря Скочкова, штурмана Іл-76, який загинув у збитому терористами літаку з десантниками у червні 2014-го на рідній Луганщині.
Днями у мелітопольському гарнізонному будинку офіцерів прощатимуться з 20-річним Олександром Скочковим — його ім’я добре знайоме військовикам 25-ї бригади транспортної авіації. Його батько — пілот 3-го класу, штурман авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації капітан Повітряних Сил ЗСУ Ігор Скочков був штурманом у складі екіпажу військово-транспортного літака Іл-76МД, який піднявся вночі 14 червня 2014 року у свій останній політ.
Борт прямував до оточеного російсько-терористичними військами Луганського аеропорту. Обстріляний ворогом з ПЗРК та великокаліберних кулеметів він зайнявся та впав за кілька кілометрів від посадкової смуги. Загинули дев’ять членів екіпажу та 40 десантників 25-ї Дніпропетровської окремої повітрянодесантної бригади, які летіли підсилити оборонців луганського летовища.
Олександрові Скочкову було тоді 14 років. Хлопець твердо вирішив стати військовим льотчиком — як його батько. І наполегливо йшов до мрії. Але не судилося — 25 вересня він загинув під час падіння Ан-26Ш з іншими 25-ма курсантами та членами екіпажу…
Про трагічну долю родини розповідає бойовий товариш Ігоря Скочкова — старший штурман 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗС України полковник Ігор Шамардак. І згадує Ігоря Скочкова як висококласного фахівця, надійного і принципового колегу та добру людину, завжди готову підставити плече товаришу.
Ігорю Скочкову було 37 років, народився на Луганщині, поблизу тимчасово окупованих Ровеньків. У 1998-му закінчив Харківський інститут військово-повітряних сил та розпочав службу у 25-й авіабригаді штурманом корабля, штурманом загону авіаційного загону авіаційної ескадрильї 25-ї авіабригади. У жовтні 2009-го звільнився в запас, з початком війни повернувся в бригаду на посаду штурмана авіаційного загону авіаційної ескадрильї.
«Тоді, у 2009 році, від нас звільнилося близько десяти офіцерів, зокрема штурманів. Палива виділяли мало, польотів майже не було, йшли скорочення. Він вирішив звільнитися, хоча мав достатньо високий рівень підготовки та знань — дійшов до рівня десантування, а це дуже складна програма підготовки, був професіоналом своєї справи. Як почалася війна, повернувся до нас, попри те, що сам родом з Луганщини та батьки й родичі були проти такого рішення. Ігор був справжнім патріотом України й одним з найдосвідченіших на той момент. Літав в екіпажі підполковника Олександра Бєлого, дуже багато виконав польотів, і до аеропорту Луганська також. Дуже добре Ігор володів комп’ютером — допомагав мені з цим під час підготовки документації. Дуже принциповий — сам у всьому розбирався, вчив та вів за собою інших», — згадує товариша Ігор Шамардак.
За його словами, після смерті батька Олександр Скочков вирішив піти його шляхом — хотів стати штурманом. Однак з першої спроби до ХНУПСу не вступив. Поступив до ліцею, за два роки успішно склав іспити на штурмана й таки став курсантом навчальної групи льотного факультету.
«Колись у нього запитали в інтерв’ю: чи не боїться польотів після загибелі батька. І він сказав: снаряд в одну вирву двічі не влучає. З’ясувалося, що влучає… Смерть майже така сама, згоріли обидва… Зосталася мати сама з дочкою. Бабусі з дідусем по 80 років, серце слабке, вони душі не чули за внуком. Хороший був хлопець, на музичних інструментах грав, активний був, симпатичний і повний сил юнак. Дуже підтримував матір, безконфліктний, розумів її з напівпогляду. Нещодавно у відпустку приїжджав, поїхав на навчання і таке сталося…», — розповідає Ігор Шамардак.
