Полковник міліції Олександр Карбашевський віддав службі у правоохоронних органах 25 років свого життя. Останньою його посадою до виходу на пенсію був пост начальника підрозділу по боротьбі із незаконним обігом наркотиків Управління МВС у Чернівецькій області. Цього року він змінив своє узвичаєне спокійне життя, раптом вступивши до лав ЗСУ…
Знявши полковничий мундир, пан Олександр деякий час працював у різних комерційних структурах. А у 2018 році виграв нелегкий кадровий конкурс, обійнявши посаду директора Кіцманської автомобільної школи ТСО України, що на Буковині. Але дещо пізніше….
Безпосередній керівник Карбашевського від Товариства сприяння обороні Володимир Кравченко розповідає про непересічну, на його думку, подію так:
− Навесні цього року я від колег дізнався, що Карбашевський буцімто написав у військкомат рапорт із проханням призвати його до лав Збройних Сил. Спочатку не повірив, зміркувавши, що мене розігрують. Утім, усе ж передзвонив Олександру та почув, що мова про жарт тут не йде, і що його рішення доросле зважене та тверде…
Не менш ошелешеними були й колишні колеги чоловіка із Нацполіції, та навіть сам військовий комісар. Бо ж не кожен день колишні полковники свідомо одягають армійський однострій із погонами… старшого сержанта!
Обмовки тут нема: саме старшого сержанта. Справа у тім, що згідно з чинним законодавством офіцерам поліції та інших силових структур, котрі забажали служити Україні у лавах її війська, спеціальні звання на колишніх посадах, як правило, не зараховують. Юристу за освітою, Олександрові Васильовичу про це було чудово відомо.
− Буквально за кілька днів після подання рапорту я відбув на Схід. − Розповідає Карбашевський. — Служити й воювати випало у складі окремого штурмового батальйону гірсько-штурмової бригади на Маріупольському напрямку. Призначили мене командиром відділення. Було цікаво,бо вік моїх підлеглих варіювався приблизно від моїх років й аж до ровесників мого сина. Ми несли службу на спостережних пунктах, контролюючи дії ворога у якихось 400-500 метрах від нас. Артилерійських обстрілів не було, але зі стрілецької зброї та гранатометів нас «турбували» постійно. Та й диверсантів доводилося відганяти…
Наша розмова відбувається у місці постійної дислокації батальйону, де його особовий склад напружено займався бойовою підготовкою.
Запитую у пана Олександра, як, на його погляд, змінилася сучасна українська армія порівняно з його строковою службою багато років тому в бригаді протиповітряної оборони на Житомирщині.
− Звісно, тодішню службу із сьогоднішньою не порівняєш, хоча я і пройшов серйозний армійський вишкіл. Тому що країна воює, й підхід до військової справи та захисту держави нині принципово інший. Яне бачив на власні очі, у якому стані була наша армія у чотирнадцятому році. Проте, зі слів мобілізованих тоді до війська, знаю, що — у жалюгідному. А ось про сьогодення скажу так: харчування особового складу нормальне, всі як слід обмундировані, є сучасні засоби зв’язку. Із захисними шоломами, бронежилетами, які шість років тому мої земляки змушені були купувати власним коштом, жодних проблем, вони є у кожного із нас. Так, техніку та зброю маємо не з останніх поколінь. Але наші хлопці навчені воювати, такого бойового досвіду не має жодна армія Європи …
У ППД батальйону поспілкувався і з підлеглими нині старшого сержанта, вояками за позивними «Тризуб» та «Шторм». Хлопці сказали, що не розуміють, де він навчився так майстерно поводитися з різними видами озброєння. Що навіть під час разючих обстрілів його обличчя незворушне. Що такі люди, як «Васильович», повинні обіймати геть інші за рангом посади. І не за колишні заслуги він має серед своїх позивний «Полковник».
У Олександра Васильовича чудова сім’я: дружина Ганна, вчителька початкових класів, двійко дітей. Син Владислав — лейтенант Національної поліції, старший слідчий. Донька Ангеліна навчається у гімназії. Розмовляючи із Олександром Васильовичем, не втримуюся від прямого запитання про дійсну причину його приходу в ЗСУ.
Ось його відповідь:
− Дехто вважає, що я пішов за додатковими пільгами. Але ж, по-перше, щоби їх отримати, потрібно ще із боїв повернутися до рідної домівки живим. У мене все було, аби комфортно почуватися у цьому житті. Пенсії, зарплати директора вистачало на хліб із маслом, а то й з ікрою, хоч і не чорною (усміхається). Якщо тут воюють 20-річні, то що вже казати про таких, як я? До речі, на численні запитання від знайомих, друзів на кшталт «Якого біса ти туди пішов», відповідаю просто: запитай спочатку сам себе, чому туди не пішов ти…
