Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
…Група спеціального призначення отримала завдання – забрати травмованого льотчика з підбитого Су-25. Вертоліт летів майже торкаючи верхівки дерев. Над визначеним місцем швидко сів. Група з пораненим уже була на місці. Пілота поклали на борт і одразу ж ударили ворожі кулі. Щоб не дати противнику вести прицільний вогонь по машині Віктор кинув димові шашки і гелікоптер став набирати висоту. Декілька куль влучили по вертольоту, але досвідчений пілот доставив пораненого і супровід на місце зустрічі.
З дитинства мріяв стати десантником, і таки став
Віктор Данилевський змалку любив спорт і мріяв стати офіцером-десантником. Звідки така мрія у сільського хлопця з багатодітної сім’ї, він і сам пояснити не може. І разом з мрією до нього прикипіло і прізвисько – «Десантник».
Міцний юнак потрапив у секцію вільної боротьби під час навчання в профтехучилищі. Відтоді, ось уже понад тридцять років, спорт став невіддільною частиною його життя. Навчаючись у Хмельницькому хлопець «підсів» на рукопашний бій, регулярно тренувався, брав участь у змаганнях і часто перемагав. Коли прийшла пора йти до армії, попросився у десант. Але доля, в особі військового комісара, розпорядилась інакше: він потрапив до навчального центру Сухопутних військ у Чернівцях, де став розвідником. Після випуску керівництво центру найкращого курсанта залишило на посаді «сержанта» навчати молодих.
– «Розвідник» – це супер, – розмірковував Віктор. Та дитяча мрія одягнути смугастий біло-блакитний тільник і стрибнути з парашутом не давала спокою. Минув час, і він домігся свого – став десантником однієї з військових частин, яка дислокувалась на Житомирщині.
Спортивний і добре підготовлений сержант швидко став лідером розвідувального підрозділу десантників. Термін служби збіг, і він, попри пропозиції залишитись у підрозділі на контракт, вирішив звільнитись. Батькам, братам і сестрам у селі потрібна була допомога.
А далі – нелегка праця будівельника, служба у хмельницькому «Беркуті» впродовж двох років і вільні «хліба» приватного охоронника.
Згодом майже одинадцять років прослужив наш герой у підрозділі силової підтримки Державної податкової служби. Тренувався сам і тренував колег, став інструктором з бойових мистецтв. Спорт Віктор не полишав ні на день. Це не раз допомагало у важку хвилину, особливо на війні. Чи то на серці якісь негаразди та сумніви правильності обраного ним шляху, чи будь-які інші спірні питання, які «виносили» мозок, Віктор спочатку щедро «купав» у фізичних навантаженнях, а потім сідав і розмірковував.
Цей улюблений спосіб «мозкових штурмів» Віктор і досі успішно застосовує. «Головне – він вважає, – вміти відчувати, розуміти і говорити зі своїм тілом його мовою».
Згодом Віктор втілив у життя ще одну мрію – здобути вищу освіту. І закінчив факультет фізичного виховання Кам’янець-Подільського державного університету.
Через добрих друзів, спорт та товариськість розпочав власний бізнес. Спочатку возив крам з Чернівців і продавав його у Хмельницькому, а згодом став орендарем ятки-вагончика. За кілька років бізнесмен вже твердо стояв на ногах і мав кілька гуртових точок по всьому Хмельницькому базару.
Майдан змінив життя успішного підприємця
Усе було спокійно, планово, розмірено і добре до моменту, поки на Майдані колишні колеги Віктора з «Беркута» не побили студентів-мітингувальників. І чоловік з друзями чимдуж погнав до Києва!.. З того часу розпочалась нова сторінка життя нашого героя.
Він мотався до столиці й водночас з однодумцями організовував самооборону у Хмельницькому. Очолив її штаб і забезпечував його діяльність. А з початком захоплення Криму російськими військами Віктор з товаришами став допомагати авіаційній бригаді у Бельбеку.
Червень 2014-го…
На початку червня 2014 року хмельницькі волонтери вирушили до захисників Краматорського аеродрому. Таке необхідне майно, а це: радіостанції, ліхтарики, бронежилети, кевларові шоломи, форма, розвантажувальні системи тощо, хлопцям передали земляки із США. Донеччина зустріла подільських волонтерів насторожено. Вже за Слов’янськом на стоянці перед заправкою стояли дві вантажівки «КАМАЗ» і автобус без номерних знаків, і з суто чоловічою компанією у цивільному.
– Щось було не те, якось насторожено невідомі косились на нас, – пригадує Віктор. – Тільки я заговорив українською, як чоловіки миттєво так «напружились». Тоді ми зв’язались телефоном з тими, кому везли вантаж, і чую: «Ви на їхній території». Тож швидко розвернули бус і поїхали геть!..
Віктор їхав на Схід з твердим бажанням залишитись серед захисників Краматорського аеродрому, хотів будь-що стати пліч-о-пліч зі своїми. І він став, разом із хлопцями, які боронили летовище, потрапивши під чергову хвилю мобілізації.
– Якось телефоном син, на той час учень-другокласник каже: «Тату ми тут з чотирма друзями створили самооборону і приїдемо тобі на допомогу захищати Україну, – пригадує Віктор. – Я не міг говорити, мене заклинило від таких слів дитини. І тепер, під час нашої розмови, після шести років, Віктор розчулився, на очі цього мужнього чоловіка накотилась сльоза.
А далі була Мар’їнка, сумнозвісна Побєда, Авдіївка та її промзона…
І ще багато інших сіл і міст Донеччини і Луганщини, де Віктор з товаришами виконували завдання.
Про війну чоловік згадує неохоче.
– Страшна вона, ця війна, єдине, що там позитивне – це люди. Війна змінила кожного з побратимів і змінила мене, – каже Віктор.
Два роки на війні далися взнаки, і після тривалого лікування травми спини Віктор звільнився. Дружина й діти всіляко підтримували і допомогли швидко відновитись та адаптуватись у мирному житті. Бізнес, на той час ледь жеврів. Вистачало лиш на прожиття. Сім’я так і живе в однокімнатній квартирі. Будинок, який Віктор розпочав будувати задовго до війни, тільки тепер планує завершити.
Волонтерство і громадська робота
Після служби Віктор знову занурився у волонтерство.
За роки на війні чоловік знав, як військові очікують їхнього приїзду. Тому разом з Тетяною Юзепчук, головою правління благодійного фонду «Подих надії нації» він доставляє все необхідне воїнам на передову. Таких поїздок вже було чимало.
А ще Віктор завжди залюбки відгукується на запрошення й бере участь у зустрічах зі школярами та веде активну громадську роботу.
– Я не розповідаю їм про війну. Про що там можна розповідати? А говорю з дітьми про Україну, про любов до рідної землі, про їхню важливу роль у майбутньому. І це для мене надзвичайно важливо. Бо бачу їхні очі й вірю в них, саме вони наше майбутнє, – каже Віктор Михайлович.
