Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Нещодавно у Києві на території Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» відкрилась виставка «Вільні», яка розповідає про українців, що були заарештовані й засуджені Російською Федерацією та так званими «ДНР» і «ЛНР». Це розповідь про тих, хто, попри війну й тероризм, агресію та анексію, окупацію й репресії, знайшов у собі мужність вижити, вистояти і не зламатись. Старший науковий співробітник Музею та один із кураторів виставки Богдан Гальчинський розповів кореспонденту АрміяInform про те, як виникла ідея цього проєкту та які саме експонати представлені для відвідувачів.
Тема полонених є надзвичайно актуальною сьогодні, але попри це чомусь все більше зникає з інформаційного простору. Про неї потрібно говорити публічно. Як зазначає адвокат Ілля Новіков, саме публічний розголос цієї теми створює над полоненими в’язнями захисну парасольку. Коли у ЗМІ постійно чути про ту чи іншу людину, ворогові набагато важче нашкодити їй, особливо у в’язниці.
– Ідея виставки «Вільні» виникла під час минулорічних зустрічей у Музеї зі звільненими бранцями Кремля, – розповідає Богдан Гальчинський. – Тут представлені історії 14-ти персоналій, 12 з яких вже знаходяться на волі. І хоч наразі у російських застінках та застінках таборів ОРДЛО перебуває близько 375 в’язнів, про всіх відразу не розкажеш… Ця виставка хоч і побудована на окремих людських історіях, але вона не про конкретні персоналії, а загалом про проблему полонених. Тих, хто вже на свободі, і тих, за кого боротьба ще триває.
Як зауважує пан Богдан, в інсталяції, які називаються «Гойдалки часу», інтегровані лише оригінальні речі полонених. Вони (Ред. – гойдалки) являють собою символічні нари – класичний образ неволі. Людина, що потрапляє у в’язницю, втрачає шматок часу. Для когось це кілька сотень днів, а для когось понад 5 років. На «гойдалках-нарах» знаходяться символічні речі, які не давали полоненим зламатися і допомагали залишатися вільними. Йдеться про підтримку і зв’язок із зовнішнім світом – листування, релігію, захоплення. Наприклад, полонений Микола Карпюк захоплюється космосом, і йому аж зі Сполучених Штатів Америки люди присилали знімки планет, астероїдів.
«Моя держава – Україна»
Через свої проукраїнські погляди та переконання за ґратами маріонеткових «ЛДНР» та Росії могли опинитись абсолютно різні люди як за віком, так і за соціальним статусом. Луганчанки Анастасія Мухіна та Олена Сорокіна, історії яких висвітлені на виставці, – жінки поважного віку. Пані Олена друкувала на домашньому принтері проукраїнські листівки і розклеювала їх по вулицях міста, за що пробула в ув’язненні на території так званої «ЛНР» понад один рік. Під час перебування за ґратами жінка не відмовлялась від власних поглядів і потайки малювала на своєму светрі надпис «Моя держава – Україна» та ховала його у складках свого одягу аж до того моменту, коли її вже везли на обмін. Тепер цей светр є цінним експонатом виставки.
На ще одній гойдалці розташовані речі, що давали силу журналісту Романові Сущенку. Йому в ув’язненні допомагали малюнки, зроблені власноруч із підручних матеріалів – чаю, залишків продуктів, таємно винесених із столової. Одним із унікальних експонатів виставки є його малюнок «Вежа», що символізує його становище в неволі: десь далеко блакитне небо, а навкруги стіни, обмерзлі сходи і суцільна безвихідь.
Блискучі «хитрощі» бранців та їхніх сімей, що допомагали пережити полон
Донецький письменник та журналіст Станіслав Асєєв, який в 2014 році залишився в окупованому місті та співпрацював з українськими ЗМІ під псевдонімом Станіслав Васін, у травні 2017 року був викрадений бойовиками «ДНР» й пробув у облаштованій окупантами в’язниці-катівні 962 дні. Одним із додаткових засобів тиску на нього, як на журналіста, була розповсюджена заборона писати будь-які нотатки за ґратами. Та все ж Станіслав зумів передавати на волю рукописи його майбутньої книги «Світлий шлях» разом із листами іншого в’язня – Богдана Пантюшенка, речі якого не так прискіпливо оглядали.
Історія Богдана Пантюшенка сягає 1794 дні у неволі. Його можна вважати саме військополоненим, адже він танкіст, брав участь у боях за Донецьких аеропорт. У січні 2015 року був захоплений у полон й тривалий час його родина взагалі не знала нічого ні про його місцезнаходження, ні про його долю. Проте, коли через деякий час стало відомо про те, що боєць знаходиться в полоні, іншої проблемою була неможливість передати йому хоч яку-небудь вістку з дому. Ближче до моменту звільнення ситуація з його утримання покращилась, і можна було передати якусь річ. Його батько вдався до хитрощів: видав книгу під псевдонімом в одному примірнику під назвою «Основи археології трипільської культури». У ній дійсно йдеться про історію дослідження трипільської культури, проте в середину книжки вдрукований лист від сім’ї.
Гноблення та переслідування за національну ідентичність має глибоке коріння
Едем Бекіров – кримський татарин, що з початком окупації переїхав у Херсонську область. На півострові у нього залишись друзі та рідні, і коли в 2018 році він спробував відвідати Крим, то був захоплений російськими спецслужбами. Він людина у віці, що має інвалідність та пересувається на милицях. А був цинічно звинувачений у тероризмі. Серед його особистих речей, що представлені в експозиції музею, є два листи. Один – від дружини, яка пише, що про нього знає весь світ, як він постраждав за свою громадянську позицію.
Інший лист 1981 року – від матері Едема, який колись вона написала йому в армію, коли хлопець проходив службу в радянські часи. Тоді перевага надавалася виключно російській мові, але лист написаний саме кримськотатарською мовою. У кожному з таких листів мати постійно нагадувала синові про те, де він народився, якої землі він син та що потрібно пам’ятати історію, культуру й мову свого народу.
Додатковими елемантами виставки є два відеофільми про те, що для колишніх бранців означає свобода.
Фото – Дмитро Юрченко
