Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
«Ти — не просто капітан, і навіть не представник Повітряних Сил. Ти — Україна», — давали Віталію настанови перед поїздкою до Штатів, але він і сам розумів, що не має права на помилку.
Віталій — із родини військових. Одразу після випуску пройшов «школу життя» у десантній частині, нині служить у Центрі управління пошуково-рятувальним забезпеченням польотів авіації Збройних Сил України. Поки що офіцер — єдиний із українського війська, хто пройшов шестимісячний «Курс підготовки інструкторів з виживання, уникнення полону, супротиву та втечі», що справедливо вважається одним із найскладніших в Америці. Найбільш промовисто про рівень складності свідчить статистика: під час попереднього випуску з 50-ти військовослужбовців курсу − до фіналу дійшли лише семеро. Коли ж навчався український капітан, курс виявився неймовірно сильним, і з пів сотні учасників − випустилось рекордних тридцять. Окрім нашого офіцера, з іноземців був ще представник Хорватії. Решта — американці.
— Здавалось, мене вже важко здивувати, — розповідає тепер уже майор Віталій. — І у районі бойових дій в які тільки перипетії не потрапляв, і за кордоном до цього вже вчився, та й спортом усе життя займаюсь, з витривалістю проблем немає. Але ж ні, американцям вдалось протестувати можливості організму на повну. Нині, коли командир повчає, що треба повторювати матеріал, аби не забути, я розумію, що таке забути неможливо.
Особливістю курсу була підготовка до виживання у різних кліматичних умовах — це і пустеля, і тропіки, і гірська місцевість, і узбережжя океану та відкрита стихія. Вчили виживати без їжі та води, у команді та сам на сам.
— Курс складався з 12 модулів, і вже під час першого етапу я зрозумів, що це буде справжнє виживання і до фіналу дійдуть не всі. Пам’ятаю перше випробування — 12 днів у горах. Із їжі з собою — шматок м’яса і кілька картоплин, тобто ми практично нічого не їли, тримались на ягодах. Я і так зайвої ваги ніколи не мав, а тут взагалі став як тріска. Вже тоді кілька хлопців зійшли з дистанції. Та це були лише квіточки, бо на першому етапі нам хоч із погодою пощастило. Модуль із топографії також проходили у горах, та тоді на тиждень вперіщили сильні грози. Менше ніж за тиждень ми пройшли понад 80 кілометрів у горах під дощем, ковзались, падали, вставали, знов ішли… Щодо виживання у пустелі, то це було справжнім тестом на зневоднення організму: видали по кілька пакетиків із водою на 24 години, і все. Із їжею в пустелі проблем не було — ловили змій. Та найважче було, мабуть, у відкритому океані. Ми на плотах «боролися» із кількаметровими хвилями, морською хворобою. Мали 3 реальні евакуації вертольотом, адже люди просто втрачали свідомість… Справжня перевірка організму. Загалом на курсі було багато несподіванок. Пам’ятаю, як одного ранку не поснідав, та й нічого не планувалось, аж раптом нас вивезли із зав’язаними очима у невідому місцевість і залишили виживати сам на сам. Із собою дали лише одного кролика, спальник, карту, ніж, 5 сірників, блокнот та олівець.
Офіцер зізнається, так серйозно він ще свій організм на стійкість не перевіряв. Коли вдалось успішно завершити курси, було відчуття виграного джекпоту.
— Домашні смаколики, які наготувала дружина, стали найкращою нагородою, — жартує Віталій. — Насправді бути першовідкривачем такого безцінного досвіду — дуже відповідально, тож активно ділюсь із колегами та льотчиками знаннями.
