Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Кореспондент АрміяInform дізнавався про маловідомі факти розшуку зниклих безвісти вояків та розповість, чому деякі народи світу складають родинні генеалогії по жіночій лінії.
Ще близько 70 військовослужбовців Збройних Сил України, учасників російсько-української війни, залишаються в статусі «зниклий безвісти». До 190 тіл поховані як тимчасово невстановлені особи на трьох кладовищах країни: Кушугумське (м. Запоріжжя), Краснопільське (м. Дніпро) та на Луганщині під Старобільськом у селі Чмирівка.
Усього-на-всього п’ятеро українських офіцерів спільно з представниками правоохоронних органів і закладів судово-медичної експертизи виконують воістину титанічну роботу з повернення Імен загиблим воїнам, яких вважають зниклими безвісти.
Зазвичай вважають, що для цього достатньо провести «немудрячу» експертизу ДНК, й справа опиниться «у капелюсі». Насправді ж, процедура ідентифікації передбачає багатомісячну роботу десятків різнопрофільних фахівців, різних непідпорядкованих одна одній державних і міжнародних інституцій.
Але й висновки слідчого з кримінального провадження з буквально томів науково-експертних досліджень не гарантують, що родичі зниклих безвісти Захисників України фактично визнають солдатське тіло своїм сином, братом, батьком. Чому, з яких причин?
Про це спілкуємося з очільником відділу репатріаційних заходів і пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України та водночас координатором Гуманітарного проєкту Збройних Сил України «ЕВАКУАЦІЯ 200» полковником Михайлом Котелевським.
Ложка дьогтю в діжці меду
— Михайле Михайловичу! Розпочнімо з того, що роблять Збройні Сили України та представники інших українських силових відомств у контексті пошуку зниклих безвісти військовослужбовців, евакуації тіл загиблих воїнів та ідентифікації тіл тимчасово невстановлених осіб у гарячу фазу війни з агресором, коли дехто сильно їм перешкоджав. Причому з негативними наслідками цього ви інколи стикаєтеся понині.
— Не опускаючись до персоналій, відповім — так! У Збройних Силах станом на 2014 рік не було ні профільних фахівців-пошуковців, ні спеціалізованого підрозділу. Тому ми були змушені звертатися по допомогу до організацій, які мали у цій царині хоч якийсь досвід.
Були серед залучених нами пошуковців справжні, беззавітні патріоти. Втім, були й такі, хто на чужому горі та крові свідомо будували власний піар та політичні кар’єри. Вони вешталися по телеканалах, роздаючи інтерв’ю, під час яких безсовісно розголошували конфіденційну інформацію й таємниці слідства. Уявіть реакцію родичів: ніхто ще достеменно не знає, чиї саме тіла вивезені з ворожої території, а з телеекранів уже сиплються імена, інформація про уявні обставини загибелі бійців тощо.
Одразу після Іловайської трагедії восьма медична рота ЗСУ, яка стала первістком проєкту «ЕВАКУАЦІЯ 200», вивезла з непідконтрольних територій близько 250 тіл і фрагментів тіл загиблих воїнів та, маскуючи серед трупів, до 90 поранених бійців.
Ці «діячі» навіть приписували та продовжують приписувати собі заслуги армійців. Показовий приклад — восьма медична рота ЗСУ. Тодішньому складу роти я як людина низько вклоняюся. Цей підрозділ по факту став первістком проєкту «ЕВАКУАЦІЯ 200» ще до його офіційного започаткування. Одразу після Іловайської трагедії рота, в якій були виключно військові, вивезла з непідконтрольних територій близько 250 тіл і фрагментів тіл загиблих воїнів та, маскуючи серед трупів, до 90 поранених бійців.
Попри це інформаційний простір досі заполоняють бундючні заяви буцімто першопрохідцями проєкту й «найпоряднішими людьми» були не військовослужбовці, а невідомого «розливу» волонтери. Хоч вони самі працювали у проєкті виключно з дозволу керівництва Міністерства оборони України та Збройних Сил України й у визначених за спільними добровільними домовленостями для них рамках, які порушували за нашими спинами.
Подібні дії нерідко підривали довіру родичів зниклих безвісти до військових і державних структур. На сьогодні ми унеможливили навіть натяк на стороннє втручання у наші справи в межах повноважень, однак з брудним шлейфом чужого марнославства під час спілкування з рідними загиблих час від часу стикаємося.
«Броня» найвищого рівня захисту
— Наприкінці вересня 2015 року у складі Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ було створено ваш штатний відділ пошукової роботи. А ви як очільник відділу залишаєтеся координатором проєкту «ЕВАКУАЦІЯ 200» у взаємодії з іншими державними та недержавними, міжнародними структурами. Про що це свідчить?
— По-перше, про розуміння вищим керівництвом держави та Міноборони, інших силових відомств важливості нашої роботи. Офіційно у 2014 році кількість зниклих безвісти військовослужбовців Збройних Сил України зупинилася на цифрі 525, станом на сьогодні — до 70-ти. Остання цифра з певних причин коливається в той чи інший бік. У цьому році в результаті співпраці зі слідчими структурами СБУ, Нацполіції, установами судово-медичної експертизи було ідентифіковано та поховано ще двох військових, яких вважали безвісти зниклими з 2014 року. Це бійці Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
По-друге, наш персонал у співпраці з колегами інших державних і недержавних інституцій, долучених до розшуку зниклих безвісти, набув нових спроможностей, які вивели Україну в питаннях пошуку та ідентифікації зниклих безвісти на без перебільшень світовий рівень. Це стало можливим завдяки представникам Делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні, які навчили нас методик щодо пошуку зниклих безвісти та поводженню з тілами загиблих, які використовують у всьому світі.
З огляду на світовий досвід та менталітет українців, для ідентифікації останків наших загиблих воїнів недостатньо однієї ДНК-експертизи. Тому після проведення низки консультацій з представниками слідчих підрозділів та судово-медичними експертами, враховуючи згаданий світовий досвід, в Україні розпочали призначати й проводити комплексні судово-медичні експертизи, які в сукупності можливо прирівнювати до ґрунтовних наукових робіт.
Біологічні зразки загиблих воїнів та їхніх можливих родичів під час комп’ютерного аналізу ДНК замість імен мають лише кодований номер. Експерти працюють з кодованим «біологічним об’єктом», а не з персоналізованими біологічним матеріалами та даними.
З 2016 року МВС України розпочало закуповувати сучасне обладнання, яке дає змогу провести генетичну експертизу не по 16-ти, як раніше, а по 24-м так званим локусам, тобто місцем розташування ключового гена або частини ДНК на хромосомі. Нині таке оснащення мають усі науково-дослідні експертно-криміналістичні центри МВС України, де проводять більшість молекулярно-генетичних експертиз. Достовірність експертиз з появою нового сучасного обладнання, маю повне моральне право сказати, сумнівів не залишає. Тим більш, що з процесу порівняння генотипів майже повністю виключено людський чинник, будь-які маніпуляції на цьому етапі унеможливлені.
Біологічні зразки замість імен їхніх власників мають лише кодований номер. Центри працюють з нумерованим «об’єктом», а не персоналізованими останками. З біологічного зразка складають матрицю генотипу, яка не змінюється у людини протягом усього життя. Її заносять до узагальненої електронної бази МВС, яка має назву — Центральний облік генетичних ознак людини. Далі машина працює сама й, виявляючи певну генетичну спорідненість генотипів, вказує на них і на ступінь їхньої генетичної спорідненості.
Маючи біологічні зразки мами й сина, експерти мають змогу визначити їхню майже 100-відсоткову генетичну спорідненість. Бо мати передає біологічним дітям свою мітохондріальну ДНК
На цьому етапі ми знову підключаємося: з’ясовуємо де, за яких обставин знайдено та до якого місця було доставлено тіло або останки, який був на тілі одяг, якого розміру взуття, наявність татуювань та інших індивідуальних ознак. Судово-медичні експерти досліджують стоматологічні дані. Якщо є прижиттєва ортопантомограма, тобто рентген щелеп із зубами, експерти можуть порівняти її з даними загиблого й зі стовідсотковим результатом або підтвердити, або спростувати попередні висновки експертизи ДНК щодо приналежності конкретного тіла певній особі. Це важливо, бо мали місце поодинокі випадки часткових збігів ДНК родичів загиблих одразу з кількома тілами полеглих. Іншими словами, мали справу з кровними (за генетичною спорідненістю) родичами, які про існування одне одного навіть і не відали.
Також судово-медичні експерти проводять дослідження антропометричних характеристик кісток загиблого, за можливості (залежно від стану об’єкта дослідження) визначається група крові та біологічний вік загиблого. Обов’язково проводиться фотопортретна експертиза, коли береться прижиттєве портретне фото зниклого безвісти й у такій же проєкції фотографується черепна коробка загиблого, а далі проводиться порівняння за певними методиками досліджень. Однакових черепів, як і відбитків пальців, не буває, тож отримуємо додаткові докази або спростування попередніх висновків експертів. Кожна комплексна судово-медична експертиза являє собою у буквальному сенсі наукову роботу, яка може тривати від шести місяців до двох років залежно від стану решток та від складності поставлених перед експертами завдань.
— Михайле Михайловичу, а чи існують стовідсотково точні експертизи взагалі?
— Існують дуже точні, майже стовідсоткові експертизи з ймовірністю 99,9999 % та більше. Приклад — по мітохондріальній або «жіночій» ДНК. Вона розташована в ядрі клітини окремо від інших хромосом й передається безперервно лише по жіночій лінії. Недарма ж багато народів світу занотовують родовід саме по жіночій лінії — біологічній матері.
Але тут є один важливий для пошуковців виняток: мати передає мітохондрію і синам, на яких цей процес гіпотетично зупиняється. Це, так сказати, аксіома для молекулярної генетики. Тому, маючи біологічні зразки мами й сина, науковці визначають досить високу відсоткову генетичну спорідненість людей.
У сукупності з результатами інших експертиз слідчий отримує серйозну доказову базу для подальшого ухвалення рішення щодо встановлення особи, тобто кому саме можуть належати тіло або останки загиблого.
«Вісники горя»
— Пане полковнику, що вас як керівника й координатора проєкту найбільше турбує на цей час?
— Найперше, це подальший розвиток, закріплення та нарощування наших спроможностей. Наприклад, п’ятеро офіцерів нашого відділу фізично не можуть охопити всю проблематику пошукової роботи в межах Збройних Сил України. Тому ця робота потребує більше часу. Після Дебальцівських подій 2015 року у Збройних Силах України не обліковано більше зниклих безвісти. Якщо ми отримуємо інформацію про зникнення військовослужбовця в районі проведення ООС поблизу лінії збройного конфлікту, то ми відразу спрямовуємо нашу роботу на пошук зниклого вояка.
Але зважте, що загроза широкомасштабної агресії Росії проти України нікуди не поділася. На додаток, ми допомагаємо нашим колегам інших силових відомств у з’ясуванні долі їхніх військовослужбовців. Нам треба зберегти підготовлений персонал, який має унікальний досвід. Жоден виш не готує таких фахівців, які б мали одночасно юридичні, судово-медичні, психологічні, дипломатичні, психологічні, військові знання та навички. Про досвід я взагалі мовчу.
І само собою не можуть не турбувати «могили тимчасово невстановлених Захисників України». Із загальної кількості зниклих безвісти військовослужбовців Збройних Сил України по 26-м, за попередньо проведеними слідчими експертизами ДНК, відбувся збіг біологічних матеріалів з їхніми можливими родичами. Нині ми ведемо активну роботу з такими родинами, які не визнають результати експертиз. Маємо напрацьований алгоритм роботи саме на цей випадок. Рішенням начальника Генерального штабу ЗСУ на нас покладено повноваження щодо інформаційного та психологічного супроводу родин зниклих безвісти. Ця робота триває до етапу визнання родиною зниклого безвісти факту смерті рідної людини. Юридично це закріплюється підписом у протоколі визнання особи трупа, який оформлює слідчий з кримінального провадження.
На жаль, родичі сприймають нас як вісників горя. Люди, яких торкнулося горе, — різні та поводяться по-різному, нерідко нас ображають і несправедливо звинувачують у всіх гріхах. Із часом, через роки, деякі люди вибачаються. Ми їх розуміємо й не ображаємося на них. Така, напевно, наша доля. Хочеться, щоб якнайшвидше вдалося з’ясувати долю всіх зниклих безвісти українських захисників, щоб живі — повернулися до своїх родин, ну а ті, хто, на жаль, загинув — щоб у Залі Пам’яті на території Міноборони щороку у день їхньої загибелі згадували їхні імена та всіх тих, хто поклав свої Життя на вівтар нашої Свободи та Незалежності. А тим з них, хто поки що лишається безіменним, ми повинні повернути справжні Імена з небуття…
— Дякую за бесіду!
