Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Досвіду в старшого прапорщика Олександра Лінніка вистачає, як він каже: «вже 40 років у погонах». Розпочавши службу 1980-х роках й змінивши багато гарнізонів, він вийшов на пенсію у 2002 році.
— Сам я родом із Бердянська, тож коли запросили бути викладачем предмету «Захист Вітчизни» (тоді «Допризовна підготовка юнаків») у Державний навчальний заклад профтехосвіти цього міста, я одразу ж погодився. Водночас й сам вступив до педагогічного університету на заочне відділення, — розповідає Олександр Ліннік. — Займатися справою, у якій розуміюсь, було досить цікаво, та й з учнями мені поталанило. Вони приходили на мій предмет чогось навчитись, а не просто відсидіти на уроках. Та після 2014 року все частіше мої підопічні почали запитувати «а як там в АТО?», або «що мене чекатиме в армії?» Відповідати на запитання ставало все складніше, тому я швидко усвідомив, що матиму право відповідати на такі запитання лише тоді, коли сам там побуваю. У 2016 році я сказав директору училища, що власним прикладом хочу довести, що захищати рідну землю можна і потрібно у будь-якому віці.
Тоді Олександрові Григоровичу виповнилося 55 років, й він був знятий з обліку у військкоматі, але це його не зупинило. Коли постало питання, куди йти служити, то обрав саме морську піхоту, не хотілось йти легким шляхом. На поважний вік вчителя ніхто не зважав, вимоги були такі ж, як до молодих воїнів. Та чоловік чітко бачив свою мету, тому не бачив жодних нездоланних перешкод. Згодом пройшов усі етапи підготовки, склав психологічну смугу та отримав свій омріяний берет.
Яким же було його здивування, коли невдовзі на контракт у батальйон прийшли служити одразу дванадцять юнаків та одна дівчина, його колишні учні віком від 18 до 22 років.
— Звісно, переживав, особливо коли були на ротації, намагався провідати кожного, як служать, які успіхи. Дехто вже звільнився, інші й нині несуть службу, — ділиться спогадами Олександр Григорович. — На цій війні у кожного свої «чорні дні». Для мене це було 9 березня 2017 року, коли під час ворожого обстрілу осколок потрапив у скроню одному з моїх хлопців. Серце болить ще й від думки про те, що 10 березня він повинен був їхати у відпустку, бо в нього народилась дитина…
За словами Олександра Лінніка, зі ці роки військовий та викладач у ньому вже згенерувалося в одне ціле. Коли був викладачем, допомагав досвід у армії, коли пішов служити, стали у нагоді освіта та робота викладачем.
— Я завжди працював із молоддю, під час колишньої служби був старшиною роти, потім учні в коледжі, а нині молоде поповнення нашого батальйону, — каже Олександр Григорович. — Коли на моїх очах протягом року звичайні юнаки, які дещо невпевнені у собі та й фізично не завжди надто підготовлені, стають особистостями, які знають, чого хочуть, то серце підказує мені, не дарма я ще досі служу.
Сьогодні старший прапорщик Олександр Ліннік командир одного з блокпостів у районі проведення ООС. Поряд із ним службу несе й один із його учнів. Так, Олександр розуміє, що це вже буде крайня його ротація, адже у травні наступного року святкуватиме ювілей, 60 років. Вдома на нього чекає дружина, донька й два сина.
— Звісно ж, після звільнення я повернусь працювати у рідний навчальний заклад. Сьогодні вже інша армія, а мій досвід дозволить бути зовсім іншим викладачем, — підсумовує Олександр Ліннік. — Коли чотири роки тому я запитав одного з своїх учнів про його вибір, він відповів «Олександре Григоровичу, ви не тільки словом, а й ділом довели, що ви наш викладач». Ці слова й досі для мене є однією з найкращих нагород.
