Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
1 вересня рівно сто років тому у водах Північної Атлантики зазнав аварії підводний човен американських ВМС. Тоді під загрозою опинилося життя сорока членів його екіпажу. Лише завдяки вдалому командирському рішенню, злагодженій роботі команди субмарини та неймовірному везінню все обійшлося без людських жертв.
Героїня цієї розповіді — дизель-електрична субмарина «S-5» була спущена на воду в листопаді 1919 року. Наприкінці серпня 1920-го під командуванням капітана Чарльза Кука вона вирушила на ходові випробування в район, розташований в 55-ти морських милях від входу в затоку Делавер, що у Північній Атлантиці. Після цього судно мало попрямувати до Балтимору в рамках рекрутингового туру.
Усе йшло чудово, екіпаж чітко виконував накази капітана. Всі випробування пройшли успішно, включаючи 24-годинний хід у надводному положенні, занурення на 15 метрів, хід на максимальній швидкості. Залишався останній іспит — екстрене занурення.
Аварія
1 вересня о першій годині дня капітан субмарини «S-5» дав команду на екстрене занурення. Та вже за кілька секунд після початку спуску у всі відсіки судна хлинула вода.
Причиною цього стала помилка одного із членів екіпажу — старшини Персі Фокса, який не встиг до початку занурення закрити клапан головної вентиляційної магістралі. Вода надходила надто швидко і чоловіки на борту мало що могли зробити. Спроба закрити клапан завершилася невдало через значний тиск води. Першим був затоплений торпедний відсік.
Негайне продування головного баласту не допомогло. Човен набрав близько 75 тонн води і вже за чотири хвилини ліг на дно на глибині 55 метрів. Один з електромоторів був пошкоджений морською водою. Капітан Кук віддав наказ продути всі баластні цистерни і дати повний назад, але це не дозволило відірвати човен від мулистого дна. Незабаром вийшов з ладу і другий електромотор.
Ситуація склалася, м’яко кажучи, доволі складна. Індивідуальних рятувальних апаратів у американських підводників тоді ще не було. Зв’язок з поверхнею — відсутній. Розраховувати на те, що підводний човен швидко виявлять на такій глибині, також не доводилося. Проблема ускладнювалася тим, що район, в якому зазнала аварії субмарина, був малосудохідним.
Вольове командирське рішення
Капітан Кук продумував різні варіанти дій, що дозволили би повернути його човен на поверхню. У якийсь момент він вирішує подати увесь залишок повітря у кормові баластні цистерни. За його задумом, через стрімке підвищення плавучості корма «S-5» мала піднятися з дна, перекинувши човен на кут більше ніж 60 градусів. Довжина підводного човна складала 70 метрів, а отже, був шанс, що кормова частина буде видаватися над водою. А це вже дещо — такий «поплавок» важко не помітити. На щастя, план капітана спрацював.
Коли корма човна почала підніматися догори, тонни води хлинули в носові відсіки, змітаючи все на своєму шляху. Це був значний ризик ще й з тієї причини, що затопленню підлягало приміщення з батареями. При контакті солоної води з батареями виділяється смертельний хлорний газ.
Екіпаж зібрався в кормовому відсіку. Всі були живі.
Порятунок
Слухаючи зміни тону при простукуванні корпусу, моряки визначили, що корма корабля виступає над водою приблизно на п’ять метрів. Кормовий евакуаційний люк був на десять метрів нижче рівня поверхні. Єдиний вихід у цій ситуації — спробувати прорізати отвір у корпусі. Це було надзвичайно складно, адже «довбати» отвір у 19-міліметровій сталі доводилося з допомогою ручного дриля, молотка і зубила.
Проміжки між просвердленими отворами прорубали зубилом. На кожен отвір йшло в середньому по 20 хвилин. Капітан підрахував, що знадобиться близько трьох днів, щоб зробити отвір, достатній для евакуації. При цьому у команди практично не було прісної води, а кисню ставало дедалі менше — крихітної дірки не вистачало для вентиляції. За 18 годин позмінної безперервної роботи підводники змогли видовбати трикутну дірку розмірами 15 на 20 см. На той момент частина команди вже страждала від надлишку вуглекислого газу, деякі — втратили свідомість через брак кисню.
Коли надія на порятунок вже почала згасати, удача з’явилася у вигляді невеликого пароплава «Алантус», що виконував свій останній рейс перед списанням. Щоб привернути його увагу, екіпаж субмарини крізь крихітний отвір просунув трубу з прикріпленою до неї білою сорочкою. На пароплаві помітили доволі незвичайний предмет, що стирчав із води. Капітан «Алантуса» Ернест Джонсон негайно розвернув своє судно, а потім переправився на маленькому човні до субмарини. Далі відбулася розмова двох капітанів, яка продемонструвала почуття гумору капітана Кука.
«Який корабель?» — запитав Джонсон.
«S-5», — відповів Кук.
«Якої національності?»
«Американський».
«Куди прямує?»
«До пекла за компасом».
Екіпаж «Алантуса» допоміг збільшити отвір за допомогою інструментів підводників та подав до нього два шланги: півдюймовий для води та дводюймовий для свіжого повітря. Так склалося, що пароплав не мав на борту зв’язківця і теж не міг встановити контакт із зовнішнім світом. Але через певний час його сигнальні прапори помітив вантажний корабель «Генерал Гуталс». Його капітан негайно направив повідомлення про інцидент до ВМС США. Два інженери зі складу екіпажу «Генерала Гуталса» допомогли розширити отвір у корпусі субмарини. 3 вересня, через понад 36 годин після аварії, перший матрос зі складу екіпажу «S-5» був врятований. Чарльз Кук, як і годиться справжньому капітану, покинув човен останнім.
Екіпаж «S-5» прибув до Філадельфії 4 вересня. Молодий торпедист Джозеф Юкер висловився за всіх, коли сказав, що події останніх кількох днів «показали, що у нас найкращий екіпаж на флоті». «Я хочу бути на наступному зануренні…» — сказав він.
Що ж було далі?
На жаль, для S-5 наступне занурення стало дійсно останнім. Лінкор «USS Ohio (BB-12)» спробував витягнути субмарину на мілководдя з надією, що новенький підводний апарат все ж можна врятувати. Але кабель, що з’єднував два судна, розійшовся, і «S-5» затонув назавжди.
Що ж до капітана «S-5» Чарльза Мейнарда Кука-молодшого, який не дарма отримав псевдо «Кмітливий». Цей офіцер через 20 років стане командиром лінкора «Пенсільванія» і разом з ним переживе повітряну атаку японських камікадзе в Перл-Харборі. Після війни Чарльз Кук дослужився до звання адмірала і був призначений командувачем сьомим американським флотом в Тихому океані, а згодом командувачем ВМС США у західній частині Тихого океану.
