Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Поема-бувальщина
Хочете вірте, хочете ні, обманювати не буду, а таки ж було.
Жив собі на півдні в невеличкому селищі серед мальовничої природи — між сивою горою Ай-Петрі та Чорним морем — хлопчина Іван.
З хорошого борошна замісили та випекли собі на радість синочка його батьки — красуня Еміне та красень Роман на прізвище… Колобки.
Ще за сивих часів, розповідають місцеві легенди, породичався козак Колобок з давнім кримськотатарським родом. Ходили й у спільні військові походи, й на постоянці біля вогнища не окремо один від одного куліш їли. Тож і вкоренився на кримських теренах рід Колобків, навіки об’єднавши своїх спадкоємців одним прізвищем.
Та минули ті дні, тож не сучасні, що беруть своє…
Підоспів Іванові Колобку час іти до війська. По-південному жвавий та смуглястий хлопчик — став уже й легінем. Зі світлою головою, майстровитий. Юнак, як і його батько, і швець, і жнець, і на дуду грець, зі статурою Геракла й на язик гострий, не змовчить, не стерпить неправди.
Не довго міркуючи, зібрав призовник Іванко наплічник, поцілував-обійняв батька та матір і пішов твердою ходою назустріч солдатській долі, мугикаючи собі під ніс куплет з дитячої казочки, що стала чи не візитівкою його старовинного роду:
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений…
Одначе не відійшов наш герой-призовник, щоб так і далеко від дому, як у спину хтось гукає:
— Стій!.. Хто йде?!.
— Це я, Ваня! — обернувся молодик.
— Який там іще Ваня?! — ховаючи цигарку в долоню та не дуже тримаючись на ногах, вигулькнув з-за цистерни чоловік у формі капітана.
— Ваня Колобок. Місцевий я.
— Так якого ти дідька через військовий об’єкт прешся, якщо місцевий?..
— А як вас обійти, коли тут, у нашому Криму, тепер усуціль військова база? Он тітка Люба, що діткам у садочку їсти варить, тільки на мить від однієї плити до другої відійшла, а вже замість кришки на баняку, де у неї борщ докипав, кришку люка танка відкрила.
— Атставіть разгаворчікі!.. Бач, який розумний… Зараз перевіримо: хто ти такий, звідки й куди йдеш.
— У військкомат іду.
— А повістка є?
— Там видадуть, я достроково на службу проситимусь.
— Та невже!.. Так ти, значить, свідомий елемент… Патріот, словом!.. Не те, що твої ровеснички-ухилянти… Чув, може, вже понад сотню справ проти таких хитрунів прокуратура Криму відкрила, а декого вже й на нари встигла відправити. Ну ти, молодець, пацан… Таких Родіна-мать любить! Послужи ти їй, теє, матері! Хай їй грець… Бути тобі Суворовим-Кутузовим.
— Суворовим, може й бути, тільки не Кутузовим.
— А це ж чого?!. Ану розказуй!..
— Бо він полководець так собі, на «двійку». З усіх військових стратегій і тактик лише відступ та облогу знав. За свою військову кар’єру жодної наступальної операції не здійснив. І вашу Москву-матушку, до речі, бездарно французам здав.
— Ну, ти те, прикуси свого язика, пацан… За такі мухи в голові можна й того… А ти не диверсант?!. От я зараз варту гукну… Хай тебе, такого розумного Карла Маркса-піндоса, по всіх базах проб’ють… Зараз знатимемо, чим ти дихаєш!.. Капітан Зелений третім оком перегар ворожий чує… Дай мобілу лиш зі штанів витягну!..
Проте не судилося капітанові Зеленому здійснити свої погрози. Бо, по-перше, мобіла геть розряджена, а, по-друге, й сам він, як чіп, щоб ще по когось бігати.
— Ну, ти тоді котися звідси, поки я добрий!.. — якось без ентузіазму мовив. Йому, очевидячки, було ніяково. Чи то на сонці зранку перегрівся, чи той перегар, про який щойно згадав, йому й справді зненацька вдарив у макітру.
— Дякую, і вам не хворіти, — кинув на ходу Іванко Колобок і «покотився» далі за обраним для себе маршрутом.
…Уже і Ялту проминув, а згодом після неї — Алушту. Невдовзі намалювався перед його ясними очима Сімферополь. І всі ці нелегкі кілометри шляху долав з улюбленою пісенькою:
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений, —
Я від капітана Зеленого втік…
…Однак в околицях кримської столиці перепинив йому шлях військовий патруль: молодший офіцер-бурят з емблемами льотчика в голубих петлицях та двійко рядових солдатів, один з автомобільних військ, другий — інженерно-будівельних. Не знаємо, що тому патрулеві в подорожньому не сподобалося, чи вік його призовний, чи наплічник притрушений пилом. Проте зупинили вони хлопчину й ну прискіпуватися: куди та звідки прямує, чому піхтурою, а не громадським?
— Чому досі не в армії? Ухилянт?!! — перевіривши документи, суворо запитав лейтенант-бурят, пильно дивлячись Іванові у вічі.
— Жартуєте, який же я ухилянт? Мені до призову ще добрий місяць байдики бити. А я вже місце майбутньої військової служби для себе підшукую. Хоч і обіцяв головнокомандувач Володимир Володимирович, коли Крим «зеленими чоловічками» брав, що місцевих жителів у жодному разі до служби в армії не залучатиме. Словом, прикордонником хочу стати. Тож і тримаю шлях на Перекоп!
— А це де ще є така точка на карті? — рука офіцера потяглася до командирського планшета.
— Як?! Ви не знаєте? Та це ж легендарне місце, через нього ще червоні чоловічки у двадцятих роках минулого століття у Крим заходили. Якби не батько Махно, що проходи через озеро Сиваш показав, то не бачити їм було б тоді нашого півострова, як власних вух.
— А Махно цей, часом, не бандерівець? — насторожився раптом начальник патруля.
— Та ні, до класичного звання бандерівця він роками не дотягнув, а от українцем був знатним, з витівкою. Знаєте, які плакати малював на своїх тачанках? «Хрін втечеш!» А на його зворотному боці: «Хрін наздоженеш!» Хіба не дотепно?
Розсміялися патрульні на таку історичну сентенцію, та й відпустили з Богом Колобка. А він котиться кримським степом далі й пісеньку свою безжурно співає:
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений, —
Я від капітана Зеленого втік…
Я від бурята-офіцера втік…
І взагалі від усіх своїх недругів утечу!..
І дотримав таки слово! Перекотився за Перекоп через лінію розмежування між півостровом та материковою Україною, і гайда у найперший райцентр — у Каланчак! А там до військкома. Особисто. Щойно забіг до нього в кабінет, просто з порога одним подихом випалив:
— Я — Іван Колобок! З нашого українського Криму. Хочу Батьківщині рідній служити, в її армії! А не бути якимось яничаром, призваним до лав окупанта-загарбника.
Слава Україні!
Спеціально для ІА «СП» мовою оригіналу переказав
Юрко Круць
