Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Орден «За мужність» ІІІ ступеня, декілька відзнак за участь в АТО та суворий погляд вирізняють лейтенанта Олександра Голинського з-поміж інших молодих офіцерів – цьогорічних випускників військових вишів, які в липні прибули на Полтавщину проходити службу в частині армійської авіації Сухопутних військ.
Позаду в Олександра 5 років здобуття професії військового авіатора в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Попереду ж – цікава офіцерська служба, робота з ремонту та обслуговування бойових вертольотів, а також створення власної сім’ї.
2014-й став переломним у житті
– Я виріс на Кіровоградщині. Батьки виховали в мені бажання завжди бути серед найкращих, а спорт допоміг самореалізуватися, стати сильним тілом і духом, – розповідає молодий офіцер. І вже після отримання атестату зрілості свідомо обрав шлях воїна-десантника. Адже саме в цих військах все наповнено романтикою неба.
Олександрові пощастило служити в окремій Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді. Там він опинився серед однодумців і завів чимало вірних друзів.
– З моменту окупації Росією Криму, а потім і українського Донбасу ми зрозуміли реальну загрозу, яка нависла над нашою державою. Напевно, тільки тоді відчув себе дорослим, зробив переоцінку цінностей, усвідомив власну відповідальність. Ненависть до москалів зросла в рази, коли військовий Іл-76 із моїми друзями на борту збили над Луганськом. Відтоді не бачу сенсу ведення якихось перемов про перемир’я з ворогом, – каже він.
Успіхи на фронті окрилювали десантників
Найважче в районі бойових дій на Донеччині воїну з позивним «Гармаш» було влітку 2014-го. На одному місці вони перебували лише день-два, а потім – переїжджали до іншої польової локації. Було складно морально й фізично, небезпека чекала на них за кожним поворотом. Проте успіхи на фронті компенсували витрати сил й окрилювали десантників.
– Перша наша перемога – визволення Слов’янська. Це додало нових сил. Потім – запеклі бої за Краматорськ та інші населені пункти. Тактика раптовості і зухвалості дозволяли розбивати російські підрозділи, які набагато перевищували нас чисельно. Адже ми – українські десантники – захищаємо свою землю, а наші вороги є справжніми боягузами, які воюють за гроші, – розповів лейтенант Голинський.
Влітку 2015-го саме за героїзм та самовідданість, проявлені в районі проведення АТО та участь у визволенні Слов’янська, тоді ще молодшого сержанта служби за контрактом Голинського нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Любов до неба
До речі, у хвилини затишшя між бойовищами Олександр любив дивитись у синє небо, простори якого здавалися безмежними й манили свободою. Ці думки заспокоювали, відволікали від страхіть війни.
Саме любов до неба сприяла тому, що 2015-го Олександр вирішив вступати до інженерно-авіаційного факультету Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Там перейняв досвід від найкращих викладачів, і головне – навчився відповідальності за результати роботи як фахівець інженерно-авіаційної служби.
– «Крилатий» університет став другою сім’єю, – каже лейтенант. – Учитися там мені було не легше, ніж воювати на передовій. Утім, бажання перейти на новий рівень професіоналізму таки долало труднощі. Дуже вдячний старшим наставникам за таку, я би сказав, потужну роботу із курсантами. Їхні поради нині дуже допомагають.
Курс на розвиток
Після прибуття до нового місця служби лейтенант Олександр Голинський швидко знайшов та орендував квартиру, куди приніс лише одну валізу і ноутбук. Офіцери ж військової частини допомогли йому освоїтися в колективі й підказали напрямок професійного становлення.
– Я ще неодружений, тож речей маю небагато. Як досвідчений воїн, знаю, що перші місяці офіцерської служби треба тяжко попрацювати, щоб заслужити авторитет і набути спеціальних навичок. Також війна навчила не соромитися ставити запитання, коли щось незрозуміло. Адже помилки в армії означають наразити когось на небезпеку. Вже будую нові службові плани, аби не стояти на місці. Коли ж досягну перших висот майстерності, то й про сім’ю поміркую, – підсумував молодий офіцер.
Фото автора та з особистого архіву Олександра Голинського
