Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Оповіданнячко
Про «дідівщину» допризовник Льоха Сивий наслухався легенд і міфів більше ніж достатньо.
І від діда, і від батька, що колись, ще за царя Гороха, строкову тягли.
Розповідав дід Матвій, а батько тільки підтакував та головою кивав, що проникла ця зараза до армійських лав відтоді, як дозволили хлопцям з легким кримінальним минулим віддавати свій чоловічий борг матері-Вітчизні. От і занесли ті «орли підворіття» до нелегких солдатських буднів найрізноманітнішу заґратну романтику — з її «буграми», з холуями-шнирями й зі всією «понятійною» наволоччю.
Та ще й, крім дідівсько-батьківських мемуарів, ровесники оливи до вогню долили. Он Миколка Рябченко, котрий не так давно на «гражданку» повернувся, яких тільки небилиць не понарозказував.
Жахіття! І під ліжками у казармі після відбою він у протигазі повзав за повної бойової екіпіровки, і чоботи «служивим» до кришталевого блиску чистив, і таке інше, і подібне.
І чого, словом, тільки з тим Миколкою-дембелем не було, аж дивно, як він лиш вижив і взагалі вернувся додому живим-здоровим без жодної подряпини.
Слухав те все старшокласник Льошка й тільки про одне міркував: «Е ні! Я тим дідам-бусурманам просто так не дамся. Ніколи не дочекаються від мене подібного “сервісу”. Ми ще побачимо, хто кому — салага!»
Тож перестав Льоха після тих семи мішків гречаної вовни, набалаканих йому дембельських спогаданок, марнувати свій час. Почав серйозно готуватися до служби в армії. Для початку записався на секцію дзюдо, хоча й доти ніколи не ходив серед ровесників у слабаках і в школі з фізкультури хизувався тільки найвищим балом.
«Так буде з кожним, хто тільки натякне, що я салага… — повсякчас грізно думав Льошка, затято відпрацьовуючи борцівські прийоми на ганчір’яному опудалі. — Кидок… ще раз кидок… і потрійна підсічка… з переворотом противника “пикою в підлогу”».
Але після піврічних занять прийшов Льоха до невтішного висновку, що для власного самоствердження в майбутньому армійському колективі опанування самим тільки дзюдо йому замало. Тим паче Миколка на чергових «ветеранських вечорницях» розповідав, що сучасному солдатові без фізичної витривалості в армії й до обіду не прожити. Спробуй тільки без належної підготовки багатокілометровий крос з повною викладкою пробігти. На перших же трьохстах метрах тебе попід руки поведуть!.. Ганьба!..
А витривалість, на тверде переконання Льошки, може дати тільки заняття важкою атлетикою й біг… Тож, не кидаючи секцію дзюдо, записався кандидат у солдати Льошка ще до двох секцій — п’ятиборства та у тренажерку.
Але й на цьому не зупинився. Оскільки той же Миколка говорив, що кожен «дід» в армії стріляє не гірше за індіанця Чинганчука, то Льошка геть зовсім ущільнив вільний від тренувань час і про всяк випадок подався ще й до стрілецького тиру.
…Ішов навесні Олекса Сивий до армії не якимось там хлопчиком-мазунчиком — у нагрудній кишені його цивільного піджака лежала чи не ціла дюжина всіляких сертифікатів та «палітурок» про спортивні розряди й досягнення. І, слухаючи на плацу збірного пункту врочистий марш, він тихенько смакував той момент, коли зможе гідно захиститися від тих, хто за рік чи півтора служби в армії раптом встиг передчасно «зістаритись»…
Проте у військовій частині, куди для подальшого проходження строкової служби прибув бритоголовий молодий боєць Льошка, сталося щось неочікуване. На першому ж кросі та перших вогневих і всіх інших перших «підготовках» він видав разючий результат.
— Рядовий Сивий, — у перерві між фізичними заняттями, вирячивши очі, як на восьме диво світу, поцікавився в нього командир взводу, — Ви часом не вдруге до армії служити потрапили?!. Може, військкомат вашу особову справу не на ту полицю поклав?! Га?!. З таким фізичним тонусом вас хоч сьогодні на всеармійські змагання посилай… Завдяки вам наша бригада посяде на них перше місце…
І пішла-покотилася слава про бравого новобранця Олексія Сивого, що називається, по всіх ротах, батальйонах, полках, бригадах і командуваннях. Та ще й так, що «діди» ротні Льоху-молодця без усяких «вступних внесків» та іспитового терміну до себе у «пенсійний фонд» нараз зарахували…
І служив би Льоха — як сир у маслі купаючись… Ніхто б йому і слова кривого ніколи б у відповідь не сказав. Бо і кулак міцний має, і до кулака, як кажуть…
Якби не гукнув його по тій гучній славі до себе на розмову після відбою замкомвзводу старший сержант Павло Смаливус:
— Знаєш, друже Льохо, — звернувся він мало не на рівних, — у нас тут ротний хороший звичай завів: кожен, як ми кажемо негласно, «дєд» над молодим воїном, як над рідним молодшим братом, шефство бере. Будеш перші пів року «молодняку» в усьому допомагати. І тут уже — вибачай, бо вряди-годи доведеться тобі і спорядження добрий десяток кілометрів за «молодим» потягати, і окопчик йому затишний десь у мерзлому полі допомогти вирити, і ґудзик коли-не-коли пришити, щоб охайним був, і берці на ранок до шикування у нього щоб блищали… І мало чого ще «там» молодий солдат не знає та не вміє. І не дай тобі Боже солдата-першачка хоч чимось скривдити. Високе звання «дєд» в армії, знаєш, — зобов’язує!..
Марко Бувалий
