Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Неймовірна хроніка-версія одних реальних подій
Москва. Кремль. «Большой театр»…
Питається, до чого тут Большой театр? А при тому, що їх тепер у Росії аж два. Один, як і був, так на тій же самій Театральній площі, 1, і залишився, а другий утворився відносно нещодавно, відколи оселився за міцними кремлівськими червонястими мурами один цікавий лисуватий персонаж, який для солідності та самовпевненості, кажуть, під білосніжною сорочкою ще й борцівський пояс ховає.
Тож і маємо тепер у стольному російському граді театр ще й Кремлівський… І також не менший, ніж Большой, але виключно із політичним репертуаром.
Художній керівник і водночас президент-директор у ньому такий собі Володимир Володимирович. На прізвище…
А втім, називати його не буду, зазирніть краще до «Толкового словаря живаго великорускаго языка» Володимира Даля на літеру «П», і ведіть вказівним пальцем аж до розділу «Путало – Путець»…
Ось і дізнались, як у народі ще один різновид радикуліту називається.
Так от, днями в адміністративній частині того мистецько-політичного закладу відбулась одна вельми серйозна подія.
Керівник театру, такий ходячий собі, прости мене Господи, «ломотний біль у попереку», викликав до себе в кабінет керівника-диригента особливої оркестрової групи під творчим псевдо «Флейта, Скрипка, Барабан», для зручності у спілкуванні, називають її, ту групу, ще простіше та доступніше для неохоплених масовою культурою громадян – ФСБ, та й каже:
— Слухай, братан, от що я думаю… Якось не по-людськи все воно виходить. Он грузини-генацвале після 2008 року, трясця його матері, живуть собі наче й не журяться, бо проблем у них – по саму кепку-аеродром, та й хохлам-українцям з весни 2014 року теж нема коли байдики бити… От лише у нас брати-бульбаші з Білорусі ніякою культурно-просвітньою програмою не охоплені. Живуть, погодься, якось мляво, скучно, без свята в душі. А так би хотілось і їх до чогось великого й вічного долучити. Пам’ятаєш, як за Льонька Кущобрового в СРСР усілякі дні культури та декади між народами про-водились. Було що трударикам і послухати, і подивитись… Так, може, відродимо традицію? Хай пришлють нам у порядку культурного обміну до нас чи у Москву, чи на ту ж саму Колиму своїх «Піснярів», хай розважаться трохи хлопці, побренькають на своїх мандолінах. А ми їм – симфонічну композицію від маестро Вагнера закатаємо… Все ж — класика, а не якась фольклорна там попса…
— Так він же на гастролях, Володимире Володимирову… Після Донбасу ми його до Сирії з усіма його опер-валькіріями відправили…
— Та знаю, знаю… Радіо слухаю… Тому ж і кажу: досить тому Вагнеру серед мусульман глотку оперними аріями дерти. Його Трістан, кажуть, так заспівався на тій чужині, що свою непорочну Ізольду з якоюсь заміжньою Шагіне переплутав… Нам ще тільки адюльтера міжнародного не вистачало. Та й Зігфрід з однойменної опери, теж харош гусь, також відзначився на сцені місцевого театру, тільки й кричить знай, де треба й не треба: «Аллах Акбар та Акбар Аллах»!.. Тому, братан, переписуй їм усім у відрядних пос-відченнях географію творчої дислокації. До Білорусі поїдуть… Повеселять там трохи бацькіну публіку!.. І про відповідне екіпіруваннячко для наших артистів не забудь…
— Зробимо, Володимире Володимировичу! Я особисто дам команду керівникам нашого Тульського заводу театрального реквізиту імені генерала Калашникова, щоб і струни хлопцям-оркестрантам якісні в далеку дорогу підібрали, і мундштуки до тромбонів заразом підвищеної міцності дали…
— От і добре!.. Давай, іди трудись!..
Мінськ. Резиденція «самого!»
…У кабінеті очільника держави бадьоро доповідає начальник КДБ (ні імені, ні прізвища цієї людини ніхто не знає, оскільки все приховано під кодом секретності. Кажуть, навіть сам Олександр Григорович, раз почувши персональні дані свого підлеглого, одразу, від гріха подалі, викинув їх з го-лови!)
— Олександре Григоровичу, за агентурними даними, до нас сьогодні вночі прибула з Росії оперна трупа музиканта-віртуоза Вагнера…
— Ви про що це, шановний, говорите?! Про які ще… трупи?! Мені тут перед виборами тільки моргу не вистачало! Доповідайте по суті!..
— Так я і кажу: взяли ми цих гастролерів ще тепленькими прямо в оздоровчому комплексі, що ото під лісом… Навіть афіш своїх порозвішувати ніде не встигли…
— А до чого, цікаво, тут наш ліс?! Вони ж артисти, наскільки я розумію!!! Їм аудиторію подавай… А не в сосняку при місяці маслюки збирати…
— Та край же ж у нас, Олександре Григоровичу, самі знаєте, споконвіку партизанською славою гримів… І з Наполеоном мужики боролись, і фюрера біснуватого баби вилами й рогачами із землі рідної виганяли… Народ же ж у нас — о-го-го, особливий і пильний… От і цих песиголовців з їхніми балалайками-пухкалками та фаготами із діркою калібру 80 мм одразу розкусили. Втямили, голови метиковані, що й до чого, звідки і куди вітер віє…
— Молодці селяни-колгоспники!.. Подумай про нагороди! Сам їм ордени почеплю… А цих заблукалих музикантів, що пупи хотіли в наших лісових профілакторіях на дурняк погріти, тягни до себе в контору… І не панькайся з ними!.. Тряси їх, матері його ковінька!.. Та перетрахай, як кажуть у нас у Білорусі, до самих печінок. Хай зізнаються, вражі діти, чого до нас незвано приперлися… Хто їх послав?! Яка в них ще тут могла бути театральна вистава? А я тим часом Володимиру Володимировичу передзвоню, може, він, сердега, так закрутився за ділами державними, що й не знає, що в нього під носом діється…
Президент Білорусі підходить до столика з телефонами урядового зв’язку, тільки-но намірився підняти трубку, як тишу кабінету розриває дзвінок:
— Шановний Олександре Григоровичу, доброго Вам дня! Це Ваш колега, з України!..
— Авжеж, Володимире Олександровичу, дорогенький, пізнав, пізнав! Як же не пізнати!.. Радий чути!
— І я також, дорогий Олександре Григоровичу… Якщо не заперечуєте, хочу одразу, по свіжих, так би мовити, слідах, перейти до справи!!!
— Кажіть, кажіть, я уважно слухаю!
— Тут мені щойно мої специ доповіли, що у Вас там грандіозний московський концерт намічався… Так Ваші слідопити їм повний антракт із виходом на біс організували… Словом, взяли цих міжнародних терористів-лабухів з усіма їхніми потрухами… То поділіться, якщо Ваша ласка, з Україною своїм білоруським творчим трофеєм… Обіцяю Вам, що цим балалаєчним бандитам-душогубцям, що наших людей на Донбасі нещадно убивали, калічили, катували і грабували, ми такий бенефіс-трибунал військовий у Гаазі зварганимо, що деяким політичним продюсерам і в Кремлі буде явно вже не до милування симфонічною музикою… Ще й камерну послухають!..
Ну то як, приймаєте мою пропозицію?!
Марко ДОШКУЛЬНИЙ-«ДЖАВЕЛІН»
