Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Коли старший солдат Мар’яна Савицька хвилюється, то мимоволі переходить на польську чи французьку мову. Кінофільми цих європейських країн дивиться без перекладу. Увечері ж на орендованій квартирі читає роботи відомих психологів світу й опановує різні тренінги та методики.
Звідки у стрільця – помічника гранатометника одного із механізованих батальйонів окремої механізованої бригади імені отамана Івана Сірка, що на Харківщині, такі вміння та захоплення, можна дізнатися з її цікавої біографії…
За кордон за новими знаннями
Мар’яна родом з Івано-Франківщини. Після 9-го класу пішла навчатися до Бурштинського енергетичного коледжу. Та професія економіста їй була не до душі. Тому, після завершення закладу, у 2008 році поїхала до Варшави, аби вчитися на психолога в Університеті імені кардинала Стефана Вишинського.
– У Польщі кардинально змінила світогляд, – каже дівчина. – Так би мовити, по-іншому, глибше стала дивитися на прості речі. Також з того часу не розстаюся із психологією. Це дуже цікава і реально потрібна спеціальність, що служить на благо людства. А ще за кордоном у мене загострилась любов до всього українського і я стала дуже пишатися своєю національністю.
Перший професійний досвід дівчина здобула ще студенткою у варшавських психіатричних клініках. Там працювали найкращі фахівці Польщі і вона перейняла їхній досвід. То була перша сходинка до професіоналізму, яку вона тоді успішно подолала.
За 6 років навчання у престижному виші українка здобула диплом магістра. На той момент її мама вже проживала у Парижі і покликала доньку до себе.
– Мій диплом дозволив влаштуватися на роботу до психологічного центру, де займалися з дітьми, які мають синдром аутизму. За кілька років спілкування із малечею, яка глибоко занурилася у себе, я зрозуміла, що знайшла своє покликання. Адже результати моїх старань були очевидні. Так я здобула нових знань і навиків як психолог. Звісно ж, стала думати про громадянство Франції. Та цим планам не судилося справдитися, бо все кардинально змінилося на початку 2014-го, – пригадує вона.
Внутрішня боротьба
Саме в розпал трудової діяльності і професійного зростання Мар’яни окупанти прийшли на українську землю. Дівчина, переглядаючи новини з Батьківщини, сильно хвилювалася. І стала частіше відвідувати різні інтернет-форуми, спілкуватися із представниками молодіжних патріотичних рухів, армійськими волонтерами тощо.
– Мої французькі друзі розпитували мене про події в Україні. Співчували втратам на фронті та звинувачували в усьому Кремль. Я ж відчувала якусь провину, за те, що така молода і здорова спокійно насолоджуюся ароматом кави у французьких кав’ярнях. А тим часом мої однолітки воюють та гинуть за Україну, – каже Мар’яна.
Поступово, окрім загальної й дитячої психології, дівчина стала читати основи морально-психологічного забезпечення у Збройних Силах України. І робила це насамперед заради загального розвитку.
– Армія для мене тоді ще була чимось великим і цікавим, але, на жаль, дуже далеким. Я архаїчно вважала, що погони та шеврони тільки для чоловіків. Тому просто листувалася з друзями в Україні, ще серйозно не обговорювала тему свого можливого призову до війська. Як власне горе сприйняла звістку про загибель на Донбасі всесвітньо відомого українського оперного співака Василя Сліпака. Він досяг вершин творчості в Паризькій опері й усе полишив заради визволення рідної України. У нас із ним схожі долі і він став для мене прикладом. Про це я довго думала і почуття провини лише загострювалось, –зазначила старший солдат Савицька.
Перший крок до війська
Якось, під час чергового повернення з України до Франції, на державному кордоні Мар’яна випадково зустріла давнього знайомого, який став волонтером і опікувався бійцями окремої механізованої бригади імені отамана Івана Сірка.
– Друг сказав, що в мене є можливість поїхати на Харківщину і зайнятися військовою психологією в бойовій частині. Я сприйняла це як знак і взяла номери телефонів. Вже в Парижі порадилася із мамою та друзями. Голоси «за» і «проти» такого рішення поділились приблизно однаково. Та мій голос переважив і наприкінці листопада 2018-го поїхала до Чугуєва, де ще жодного разу до цього не була, – розповіла Мар’яна.
Диплом, вагоме резюме дівчини, а головне – нестримне бажання захищати Україну, що випромінювали її очі, вразили командування бригади. Тому їй швидко оформили відношення, необхідне для служби в частині, й направили до навчального центру, що на Чернігівщині, проходити тримісячну підготовку.
– До того часу я об’їздила майже всю Польщу, Францію й інші західні країни. Лівобережну ж Україну бачила лише на фото. Тому по-новому відкрила для себе нашу квітучу державу, де, як виявилося, цікавих місць більше, ніж у Європі. Після повернення до бригади мене призначили стрільцем механізованого підрозділу. Проте фактично ж я працювала військовим психологом частини. У вересні 2019-го, після набуття певного досвіду, врешті поїхала в перше бойове відрядження на Донеччину, – розповідає дівчина.
Замість вибухів снарядів – грім перед дощем
У визначеному районі нові подруги показали Мар’яні старий напівзруйнований будинок, де їй доведеться провести кілька тижнів. Це місце різко відрізнялося від її паризьких апартаментів. Замість Ейфелевої вежі за вікном росли старі дерева й густі кущі. Та на це вона особливо не звертала уваги.
– Я стала уявляти, яким гарним був виглядав будинок, коли його тільки побудували, і якими щасливими були його мешканці. Вибухи ж ворожих снарядів «перетворила» на грім перед дощем, під який так люблю засинати. Це допомогло не думати про страхіття війни й зосередитися на роботі з бійцями в розташуваннях першої лінії оборони, – поділилася професійними таємницями Мар’яна.
День за днем вона виїжджала на позиції, де вивчала морально-психологічний клімат, спілкувалася з окремими армійцями, проводила різного роду тренінги й примножувала навички військового психолога.
– Чимало роботи було із тими воїнами, які нещодавно втратили своїх побратимів чи пережили інші страшні удари долі. Намагалася всіляко достукатися до них, відволікти та зосередити їхню увагу на головному – боротьбі з окупантами. Іноді самій було морально важко. Проте старе відчуття провини, яке з’явилося ще у 2014-му, нарешті зникло. Адже я роблю те, що мушу як українка, – зазначає вона.
Гумор як «психологічні ліки»
На фронті в Мар’яни було чимало всякого: доброго й поганого. Та гумор завжди виступав найкращим комунікатором і ліками від стресу.
– У перші хвилини перебування на опорниках завжди намагаюсь розказати якийсь анекдот чи просто смішну історію. Розповідаю бійцям про Варшаву та Париж, особливості менталітету тамтешніх мешканців тощо. Мої опоненти, навзаєм, діляться власними спогадами. Водночас ніколи не лякаю бійців якимись паперами. Все тримаю в голові, а головне – намагаюся бути щирою, – усміхається вона.
Цієї весни, після ротації, старший солдат Мар’яна Савицька повернулася із новими друзями до Чугуєва. Вона продовжила працювати із окремими воїнами та групами, а з відпочинком поки що не квапиться.
– Фронт для психологів починається тоді, коли бійці повертаються додому. Тому тепер роботи більше, ніж на Донбасі, – каже дівчина. – Адже окремі хлопці й дівчата мають глибокі внутрішні рани через втрату друзів чи інші бойові наслідки. Та, знаєте, побувши там – на війні – стала краще розуміти захисників України і навчилася знаходити найефективніші «психологічні ліки». Щодо Франції, то туди, поки триває війна, буду їздити у відпустку. Я повинна бути в Українській армії, інакше – не зможу називатися патріоткою.
Фото пресслужби бригади та з особистого архіву Олени Демченко
