Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
З кінця січня до середини квітня 2016-го в моїй бригаді змінилося три капелани. Не знаю, як нині, а тоді в них так само були ротації до району АТО – щомісяця змінювали один одного.
Христос поміж нами
Першим був Іван. Отець Іван. Хоча він і не наполягав на цій формі звертання.
…Капелан одягає блакитний берет десантника та просить його сфотографувати. Навожу об’єктив телефона, прошу усміхнутись. Берет личить йому.
Іван пропонує завтра поїхати з ним до одного з прифронтових сіл. Там поховані наші солдати, встановлені великий дерев`яний хрест та маленька капличка.
На ранок виїжджаємо. Капелан вправно і на великій швидкості керує пошарпаним джипом.
На вході до каплички стоять декілька місцевих бабусь та ще один священник. На вулиці мороз. Ховаю руки в кишені. У капличці так само холодно. Служба триває довго. Іван співає, читає і пара вилітає з його вуст.
Після закінчення ‒ виходимо. Біля великого дерев`яного хреста в землю вриті гільзи снарядів. На мармуровій плиті – прізвища полеглих. Я знаю обставини їхньої загибелі…
У капелана в руках невеличкий хрест, який він пропонує кожному поцілувати. Доходить черга і до мене.
‒ Христос поміж нами, – чую його голос зовсім близько.
Цілую, і сльози хочуть вирватись у мене з очей. Роблю вигляд, що маю зателефонувати. Відходжу до Іванового джипу. Дивлюсь на блакитне і чисте небо Луганщини. Заспокоївшись, повертаюсь. Капелан, мабуть, все зрозумів по моїх червоних очах, але робить вигляд, що нічого не помітив. Він прощається з усіма. Бабусі питають, коли буде наступна служба. Капелан відповідає. Сідає до машини. Вмикає першу передачу. Рушаємо.
– Зброя яка у Вас?
‒ Хрест…
Другого капелана теж звали Іваном. Іван Другий – так назвав я його подумки. Лисина, борідка. Тихий голос, уважний погляд. Років сорок на вигляд. Пізніше підтвердилося – мій ровесник.
Ми сидимо в… Будинком це важко назвати, тому – у хатині, де стоять зроблені нашими солдатами зі старих дощок стіл та дві довгі лавки. Наша їдальня. Розповідаю Івану, що за будь-якої нагоди намагаюсь потрапити до найближчого села, де є магазин, та купити шоколадних цукерок:
– Навіть не знаю, чому мене тут «пробило» на солодощі…
– Гадаю, для вас це замінник щастя тут, – з лагідною усмішкою пояснює капелан.
На дощатих стінах розвішані фотографії напівроздягнених жінок. Коли я приїхав сюди, вони вже були, – ніхто вже не дивився на них, але і не знімав.
Іван скоса поглядає на жінок, які посміхаються йому зі стін.
Наступного дня на ранок заходжу до «їдальні». Сідаю. Наливаю чай. Піднімаю погляд. Замість блондинки в одних туфлях на мене дивиться солдат із автоматом. Його намалювала чиясь дитяча рука. Оглядаю стіни, на яких тепер – виставка малюнків: герб України, прапор і безліч солдатів – на танках, у машинах, біля гармат…
В один із днів, як оперативний черговий на командному пункті, записую в журнал тих, хто виїжджає. Іван вирушає до Авдіївки. Записую його позивний, номер машини, кількість людей у ній, пункт прибуття, час відбуття. Буденним голосом питаю те саме, що й у всіх. Доходжу до останнього пункту:
– Зброя яка у Вас?
– Хрест.
…Пам’ять у мене ніяка. Та й не встиг я і кілька днів пробути в АТО, відколи з`явився новий – третій – капелан. А мені вже треба повертатися до частини. Не запам’ятав його імені. Але закарбував, як цілу годину ми вивантажували з його автобусу – сало, хрін, пампушки, яйця, банки з огірками, помідорами, кабачками, ковбаси, цигарки, солодку воду, хліб. Автобус капелана був забитий цим добром під самий дах.
‒ Хлопці знають, порожній я ніколи не приїжджаю, – посміхнувся він, передаючи нам величезний шмат «генеральського» сала.
фото – Андрій Агєєв
