Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем,…
У травні 2014-го Едуард Мальований, маючи за плечима неабиякий військовий досвід і участь у трьох міжнародних миротворчих місіях, поповнив лави тільки-но створеного 11-го батальйону територіальної оборони Київської області «Київська Русь». Він мав неймовірне бажання захищати Батьківщину, свій дім і родину. На Сході його очікували окопи гори Карачун, визволення Сіверська, бої в районі Дебальцевого і важке поранення. Але Мальований вижив, бо, як каже, просто не мав права помирати.
Торік у липні на відкритті Центру психічного здоров’я і реабілітації ветеранів у госпіталі для учасників бойових дій «Лісова поляна» в Пущі-Водиці десантник Едуард Мальований палко підтримав ідею створення реабілітаційної установи, де лікуватимуть розлади, пов’язані з бойовим стресом та наслідками черепно-мозкових травм. Йому, як нікому іншому, зрозуміла потреба такого центру. 15 серпня 2014 року в бою під Малоіванівкою, що на Луганщині, Мальований (тоді старшина добровольчого батальйону «Київська Русь») зазнав вогнепального поранення середньої зони обличчя з руйнацією лицевої кістки, дуги, правої орбіти з ушкодженням правого ока. Едуарду провели низку оперативних втручань зі «створення» кісток обличчя. А ось око врятувати не вдалося.
Минув рік і ми знову зустрілися в «Лісовій поляні», куди Едуард Миколайович приїхав на черговий реабілітаційний цикл.
– На власному досвіді боротьби з наслідками важкого поранення переконався в необхідності цього центру, – говорить Мальований. – Шість років спливло, а війна не відпускає. Найчастіше приходить у снах. Сниться той фатальний бій, у якому загинув наш комбат і мій друг Олександр Гуменюк, сняться побратими. Та найбільшого дискомфорту зазнаю від наслідків контузії. Тому лікарі радять 3–4 рази на рік звертатися до центру.
Волонтери, які опікувалися пораненими в Київському госпіталі, де тривалий час лікувався доброволець «Київської Русі», розповідали, що найбільше Едуард вразив їх своїм оптимізмом, яким ще й заряджав інших. Траплялись випадки, коли навіть психологи були безсилі знайти контакт з деякими хлопцями. Тоді до розмови з пораненим долучався Мальований. І в нього, на диво, виходило знаходити потрібні слова підтримки, які вселяли в бійців оптимістичний настрій.
На цій війні ви втратили хто ногу, хто руку, – кажу хлопцям, – але Бог зоставив життя, тому скористайтесь ним, будьте мужніми…
– Потребуючи психологічної допомоги, я й не помітив, як сам став таким собі психологом, – усміхається ветеран. – Кожний поранений подумки малює подальше життя і, звісно, здебільшого не в яскравих фарбах. Доводилось сідати до такого ж, як сам, на ліжко і розповідати свою історію, як після кулі снайпера дивом лишився живим, як повірив лікарям та що планую робити після лікування. Кажу хлопцям: «На цій війні ви втратили хто ногу, хто руку, але Бог зоставив життя, тому скористайтесь ним, будьте мужніми…» Якось згодом доводилось зустрічати тих, кого переконував повірити в себе. І вони дякували.
Повернувшись після столичного госпіталю на рідну Житомирщину, Мальований став допомагати пораненим землякам. Під час короткотривалої відпустки з району бойових дій командир ганатометного відділення 13-го батальйону 95-ї бригади Валерій Сергієнко потрапив у моторошну ДТП. Лікарі не давали рідним і надії на те, що Валерій житиме – ані говорити, ані ходити той не міг.
– До мене звернулася відома волонтерка, а нині директорка Благодійного фонду «Кран» Інна Данченко, аби я теж долучився до рятування земляка, – розповідає Мальований. – І почалися ходіння кабінетами чиновників, листування, пошук коштів на лікування Валерія. Спочатку він лікувався в приватному центрі нейрореабілітації «Нодус», а потім в обласному медичному центрі вертебрології і реабілітації. Всього на повернення до життя ветерана війни виділено майже 900 тисяч гривень. Нині Сергієнко вже розмовляє, сам пересувається. У цій спільній з волонтерами, активістами, депутатами облради перемозі я бачу і свою частку. Це тішить і надихає.
А бентежать ветерана непоодинокі випадки зневажливого ставлення до тих, хто зі зброєю в руках боронив і боронить українську землю від російського агресора.
Прикро, що чимало співвітчизників не відчувають війни
– Прикро, що чимало співвітчизників не відчувають війни – хтось спокійно розважається в різноманітних клубах, живе в очікуванні чергового хабаря, комусь не до вподоби українська мова, – відверто висловлюється співрозмовник. – А комусь навіть кортить бачити в країні ознаки «руського міру». Ні, війна не скінчилася. Агресивний сусід щоденно доводить, що йому не до вподоби незалежна й вільна Україна. На жаль, мій стан не дозволяє сьогодні бути серед тих, хто боронить нашу землю. Але в мене є ще одне око. І в разі крайньої потреби я зможу вести прицільний вогонь по ворогу.
На Едуарда Мальованого чекає чергове оперативне втручання, вже двадцять шосте… І крім суто реабілітаційних заходів, у Центрі психічного здоров’я і реабілітації він готується й до неї.
– У всіх випробуваннях, які випадають на мою долю, всіляко підтримує моя родина, заради якої і живу, – сказав на завершення розмови Мальований. – І якщо історія мого повернення до активного життя когось зацікавить, охоче поділюся секретами.
