Серед нових контрактників — молодий військовий, який нещодавно відслужив за умовами «Контракту 18‒24» і тепер уклав шестимісячний піхотно-штурмовий контракт. Про…
22 червня ми схиляємо голови не лише перед пам’яттю полеглих на фронтах Другої світової війни. А й перед замученими нацистами мирними жителями, перед вивезеними на невільницькі роботи до Третього рейху – усіма тими, кого забрала та війна…
За компартійних часів відзначали тільки Дні перемоги, чергові річниці визволення міст і сіл від гітлерівців. А мирних людей, кинутих Москвою напризволяще, якщо й згадували, то якось так, поспіхом: по смерті Сталіна їх не вважали зрадниками, але певна тінь підозри все ж висіла над ними. А що вже казати про тих, хто опинився у німецькому полоні й дивом вижив? За часів вусатого господаря Кремля їх часто відправляли до радянських концтаборів. «Спокутувати провину», як казали їм офіцери СМЕРШу. Після звільнення ці люди, серед яких було чимало й орденоносців, ніколи не засідали в президіях, їх не запрошували до виступів перед молоддю. Їх наче не було.
«Жодна війна не обходиться без полонених…»
У роки Другої світової СРСР встановив чимало горезвісних «рекордів»: за кількістю загиблих фронтовиків і мирних жителів, темпами відступу «непереможної та легендарної». А ще — величезною кількістю радянських військовополонених. Нагадаю, що загалом упродовж 1941–1945 років до рук нацистів їх потрапило — за приблизними підрахунками — близько 8 мільйонів. І це не дивно: у війну були втягнені понад 50 країн світу. Але…
Здебільшого це були бійці та командири Червоної армії. Їхня кількість становила понад 5 мільйонів осіб! Більш ніж половина з них померли в концтаборах від голоду та знущань. І донині не затихають дискусії істориків щодо того факту, що Сталін відмовився підписати Женевську конвенцію, яка визначала поводження з військовими бранцями. Основною її вимогою була заборона приниження переможцями вчорашніх супротивників.
— Ми, по-перше, не збираємось воювати на своїй території, — сказав він В’ячеславу Молотову, який мав поставити під цим документом свій підпис. — А по-друге, радянські люди в полон не здаються…
Знаючи звірину суть нацизму, не факт, що саме ця обставина зіграла головну роль у нелюдському ставленні до радянських невільників. Але справа в іншому: людиноненависницькому ставленні Верховного головнокомандувача до армії, безпідставна впевненість, що «воювати будемо малою кров’ю і на чужій території». І хоч би як цинічно це звучить, але попри позицію Сталіна німці по-своєму мали рацію, стверджуючи, що «червоноармієць з юридичної точки зору втратив право, щоб з ним поводилися як із чесним солдатом…»
Ось цитата зі щоденника німецького артилериста Ойгена Забальта, який прибув 23 вересня в Бориспіль:
«Ніч з 23-го на 24 вересня проводимо на аеродромі й охороняємо полонених. Цей натовп (10 наших на 3 500 росіян) ми супроводжуємо в Бровари, неподалік від Києва. Жахливий марш. Ідемо через безконечні рівнини й невеликі села. Всі кидаються пити воду зі смердючих калюж. Така доля полонених. Сподіваюся, що нам не доведеться переживати подібне».
«Попри всі старання політруків бійці не хотіли воювати за Сталіна…»
Нацисти готувалися до війни зі всією відомою німецькою педантичністю. Окрім зміцнення вермахту, створили мережу концтаборів у Німеччині та на теренах окупованих країн, вважаючи, як стверджував рейхсфюрер СС Гіммлер, що цього цілком вистачить для розміщення бранців. Але з початком німецько-радянської війни, а якщо бути більш точним, то з перших днів вторгнення на терени України, Білорусії, їх стало катастрофічно не вистачати: навіть самовпевнений Гітлер не сподівався, що відразу в полон здаватимуться десятками тисяч радянські воїни. Так, лише під Уманню у неволі опинилися понад 100 тисяч червоноармійців, а під Києвом — майже 700 тисяч. Загалом, починаючи з 22 червня 1941-го по 6 грудня того ж року, в полон потрапили близько 4 мільйонів червоноармійців!..
Подібних прецедентів світова історія не знала. Вже на початку 1941-го німцям довелося створити на теренах України 14 концтаборів, а у квітні наступного року довести їхню кількість до 20. Загалом під час окупації в нас функціонувало майже 60 таборів, які були переповнені. Бо ж іще у жовтні 1941-го в них було розміщено близько 500 тисяч осіб!..
Кияни роками й зі сльозами на очах згадували довгі колони виснажених, обдертих полонених червоноармійців з київського «котла», яких німці гнали вулицями Києва. Згодом подібна картина стала буденним явищем довкола наспіх споруджених таборів. Їх у місті було кілька. Два призначалися для утримання військовополонених і розміщувались у Дарниці й на рембазі заводу «Арсенал». Третій — поблизу Бабиного Яру.
У таборах проводили «селекцію» військовополонених, під час якої виявляли євреїв та представників політскладу Червоної армії, розстрілюючи їх у лісі за огорожею. Один з бранців, Григорій Пересада, свідчив, що навесні 1942 року з полонених, які щойно прибули з Воронезького фронту, впродовж двох днів розстріляли в лісі 283 військовополонених і 160 євреїв. Загалом, за даними Надзвичайної державної комісії, в Дарницькому таборі загинуло понад 68 тисяч радянських військовополонених.
— Нині дослідники історії нацистських таборів у Києві мають більше запитань, ніж можуть дати на них відповідей, — говорить Тетяна Пастушенко — старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук. — Основна причина — брак джерел. Які «трофейні скарби» лежать під грифом «цілком таємно» в архівах Російської Федерації, можемо лише фантазувати — найближчим часом ми відповіді не отримаємо. В’язні страждали від голоду, холоду та знущань вартових. Окупанти цілеспрямовано морили голодом полонених, які не могли працювати. Місцеві жителі намагалися допомогти таким ув’язненим, приносили продукти. Однак конвоїри цьому всіляко перешкоджали, а часом навіть стріляли в тих, хто давав, і тих, хто брав принесену їжу. Така політика нацистів призвела до того, що до лютого 1942 року майже 2 мільйони військовополонених померло. З них від 700 тисяч до 1,2 мільйона загинуло в таборах, розташованих на українських землях. Рівень смертності радянських полонених сягав понад 60 відсотків проти 5 відсотків солдатів армій західних союзників.
«Кого хотіли — того і вбивали…»
Попри нелюдські умови утримання багатьом військовополоненим удалося дожити до звільнення. Ось як вони згадували перебування в неволі:
Нурі Халілов, колишній в’язень одного з київських концтаборів
— У таборі були: чотири кавказькі бараки, чотири українські, чотири російські, усі дротом загороджені. У таборі розмістили 35 тисяч осіб, їм на обід давали кінський суп, на п’ять осіб — одну хлібину, завбільшки з цеглинку. Також наливали суп — жолобом він лився у відро, в різні діжки, пускали по п’ять осіб, ти казанок тримаєш, якщо не встиг підставити, то все, без супу лишишся… І якось я недочув щось, був крайнім і з лівої ноги зробив крок уперед, коли п’ятеро осіб уже пішло. Я ж мав стояти, і тоді німець дав мені батогом зверху вниз так, що ліве око з очного яблука випало. На щастя, відразу знайшовся хлопець із військовополонених, азербайджанець, він мені в ту ж хвилину око на місце поставив. Відтоді це око погано бачить. У німців узагалі страшні батоги були — шматок гумового шланга: частину залишають як руків’я, а іншу частину ріжуть на локшину — як вперіщить, уже не оговтаєшся. Усюди на тілі були мозолі від батогів, усіх били багато. До того ж німець один раз ударить, поліцай же з-поміж нашого брата — п’ять разів.
Володимир Шепетя, капітан Червоної армії, колишній військовополонений
— Один раз на добу — пів миски бурякового супу та 100 грамів хліба-ерзац, у спекотні дні в суп кидали багато солі, а пити не давали. У блоці лютували дизентерія, рожа (запалення шкіри) та якась шкірна хвороба, від якої все тіло вкривали чиряки. Про медичну допомогу не могло і йтися. Тих, хто не міг стояти на ногах, садили на политу водою землю. А хто не міг сидіти, живцем несли в крематорій концтабору. Двічі на день у блок приходили есесівці й, незважаючи ні на бруд, ні на сніг, подавали команду «лягай» і топталися по наших тілах, били палицями, носками чобіт. Разом з ними те саме робив і шеф блока. Потім усіх нас шикували, виводили зі строю і кого хотіли того й убивали…
