Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Михайло Перегінчук, прапорщик із позивним «Батя», заслужено обіймає посаду офіцера управління одного з підрозділів окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Цього харизматичного чоловіка з добрими очима, справжніми козацькими вусами і зачіскою-«оселедцем» важко не помітити серед побратимів. Колоритна зовнішність «Баті» просто таки притягує увагу.
Царина Федоровича, як часто його називають у підрозділі, зброя і боєприпаси. Втім, він знаходить час і для душевної батьківської розмови та слушної поради молодшим побратимам. Одним із них дякує за старанність і завзяття, іншим може й прочухана дати, вказати на помилки та визначити час на відпрацювання необхідних навиків.
До війська колишній голова сільради одного з селищ, що на Івано-Франківщині, прийшов під час мобілізації в 2015 році, а згодом підписав контракт. У підрозділі Федоровича було чимало молодих вояків, які з поваги називали його «Батя». Так і з’явився незмінний позивний.
− Для батька найцінніше в світі – його діти. Я взяв до рук зброю, аби захистити Україну та її мирне майбутнє, майбутнє власних дітей. А в мене їх аж шестеро: троє синів та донечка, а ще двоє братових, який, на превеликий жаль, разом із дружиною рано пішов із життя. П’ять років тому старший син порадував мене й дружину довгоочікуваною онучкою. Прийомні донька та син – уже теж батьки. Тож гордо ношу потрійне звання дідуся. Досвід життя – це те, що ми повинні передавати молоді. Для мене це не тільки сім’я, а й військова родина, з якою я на фронті та в тилу шостий рік поспіль. Тут різна категорія бійців, багатьом із них близько двадцяти років. І по-своєму всі вони – теж мої діти, − ділиться Михайло Федорович.
«Пишаюся тим, що виховую шестеро дітей та гордо ношу потрійне звання дідуся»
Українське військо – це той державний інститут, який має високі рейтинги довіри в суспільстві, бо, окрім основних завдань, воно ще й виконує функцію виховання військовослужбовців, їхньої дисциплінованості, усвідомлення поняття гідності, честі та готовності до самопожертви заради інших. У свої п’ятдесят із гаком літ Михайлу Перегінчуку є чому навчити новачків.
Про воїна з позивним «Батя» розповідають, як про людину із золотими руками й великим серцем. Окрім уміння воювати, він відзначився ініціативою будівництва кількох капличок на Луганщині та Донеччині. У кожному селищі, де дислокується підрозділ, руками «Баті» і його побратимів зводиться каплиця на честь Божої Матері, як оберіг для місцевого люду й на добру згадку про його захисників із князівської бригади. А ще, перебуваючи на Сході України, Федорович став поетом і навіть видав свою віршовану збірку. Римовані рядки про побратимів, родину, дружину й дітей, зізнається «Батя», лягають на папір доволі часто на свята. Свято Батька не стане винятком, − тож вдома й в підрозділі всі з нетерпінням очікують на появу його нового шедевру.
