Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Ілля Трифонович не просто працює за операційним столом. За визнанням колег – він там чаклує, неймовірним чином повертаючи людей з того світу або даруючи їм можливість знову самостійно пересуватися та вести повноцінне життя. У нього не менше ніж по п’ять-шість операцій на день, інколи він потрапляє додому близько півночі. Але навіть після тридцяти п’яти років практики він не зачерствів душею і кожну операцію починає зі звернення до пацієнта: «Ну, дорогенький, борімося за тебе разом!»
Перші операції проводив… у повітрі
Первинний фронтовий досвід він, тоді ще лейтенант медслужби, здобув у 1983-1984 роках на радянсько-афганській війні. Він входив до складу групи лікарів, які евакуювали важкопоранених військових із Кабула до Алмати чи Ташкента. Таких пора нених вивозили на військово-медичному літаку під назвою «Скальпель», що мав свою операційну. Багатьох вояків молодий Ілля з колегами повертав з того світу просто під час перельоту.
Набагато пізніше вже досвідчений хірург Гайдаржи рятував українських воїнів у складі нашого миротворчого контингенту в колишній Югославії.
А 2 травня 2014 року внаслідок трагічних подій в Одесі, пожежі в Будинку профспілок, до клініки травматології та ортопедії військово-медичного клінічного центру Південного регіону, яку очолював полковник, заслужений лікар України Ілля Трифонович, до госпіталю впродовж неповної години привезли майже пів сотні поранених. Більшість із них мали серйозні травми. Тож для їхнього порятунку було залучено весь персонал клініки. Само собою найважчих оперував сам Гайдаржи, асистував же йому рідний син, теж хірург.
А згодом гримнула вже справжня війна на Сході…
Оперував під вибухами снарядів
Ми познайомилися з цим унікальним чоловіком у прифронтовому 61-му військово-мобільному госпіталі – маріупольському підрозділі Одеського клінічного центру. Офіційно 61-й був медзакладом другої лінії оборони. Тобто таким, де проводять лише стабілізаційні медичні заходи перед відправленням поранених далі в тил.
А втім, з багатьох об’єктивних причин Іллі Трифоновичу, який тривалий час очолював там хірургічне відділення, неодноразово доводилося разом з колегами мчати на передову, щоб оперувати воїнів на місцях. Зазвичай це було пов’язано з важкими та складними пораненнями, які не давали змоги транспортувати поранених у Маріуполь.
Гайдаржи без емоцій розповів про один такий епізод: «Ми знайшли всі пориви тканин, зашили судини, стабілізували хлопця, відправили в тил. Надалі йому був потрібен лише контроль і терапія, все необхідне з хірургії ми зробили в полі». І при цьому ні словом тоді не обмовився про те, що неподалік ішов гарячий бій, тож обставини докорінно відрізнялися від тихої стаціонарної операційної.
Фронт не відпускає його й у мирній Одесі. Сьогодні до його клініки потрапляють поранені, направлені на подальше лікування з Харкова, Дніпра та Маріуполя. Трапляються дуже важкі випадки, втім Гайдаржи переконаний: «У військовій хірургії немає жодного однакового пораненого або хворого, тому треба бути готовим до всього й, звісно, забути про будь-який страх, чи то на війні, чи то під час операції. Треба брати на себе всю відповідальність і виконувати свою роботу. Рятувати».
До речі, після повернення з Маріуполя полковника медичної служби Іллю Гайдаржи нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
