Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Напередодні Дня медичного працівника АрміяInform знайомить читачів зі старшою медичною сестрою клініки пульмонології Національного військово-медичного центру «ГВКГ» старшим сержантом Тетяною Максимчук. Наш кореспондент зустрівся з Тетяною Володимирівною на її робочому місці.
«Справжня вітчизняна медицина розпочинається і закінчується у військовому госпіталі»
– За що ви любите свою професію? – ледь не з порога запитую свою співрозмовницю.
Тетяна Володимирівна ховає усмішку і бере невеличку паузу. В неї немає готової відповіді і я відчуваю, як вона намагається підібрати саме ті влучні слова, які охарактеризують її улюблену роботу.
– Медична сестра – одна з найважчих професій, яка вимагає величезної відповідальності та повної самовіддачі, – говорить Максимчук. – Коли я її обирала, а потім навчалась в Першому столичному медучилищі, то усвідомлювала, що буде нелегко. Але цінність професії я відчула тут, в Київському військовому госпіталі, до якого потрапила завдяки виключно «щасливому випадку».
Тетяна Володимирівна переводить погляд у вікно і посміхається, пригадуючи той, як вона вважає, один із найщасливіших днів у її долі.
– У госпіталі працювала знайома і ми ще з одною подругою прийшли її розшукати, – розповідає Тетяна Максимчук. – Зайшли в перше від головного входу відділення, розговорилися зі старшою медичною сестрою Зінаїдою Олександрівною Дітковською. Дізнавшись, що ми ще після медучилища не- працевлаштовані, вона запропонувала нам розпочати свою професійну кар’єру у відділенні пульмонології. І ось я тут уже 27 років. У госпіталі я навчилася любити і цінувати свою роботу. І відбулось це лише після того, як я стала розуміти своїх пацієнтів, віддавати їм своє тепло, розділяти їхні страждання, сумувати і радіти разом із ними. Ось тоді у мене прокинулися почуття шляхетності й гордості за обрану професію. І неабияку роль в моєму становленні як професіонала звичайно відіграв колектив клініки та госпіталю.
Десять років дівчина пропрацювала звичайною медсестрою, вразивши керівників та колег працелюбністю, уважним та коректним ставленням до хворих і високим професіоналізмом. Тому не випадково керівництво клініки запропонувало Тетяні посаду старшої медичної сестри, яка з 2003 року передбачала продовження роботи в ранзі військовослужбовця. Максимчук без вагань підписала контракт.
– За ті перші десять років, я зрозуміла, що справжня вітчизняна медицина починається і закінчується у військовому госпіталі, – несподівано робить висновок моя співрозмовниця. – Нерідко буваю в цивільних лікарнях, відвідую хворих, які там лікуються, знаю відгуки про роботу в лікарнях моїх колег, ділюсь з ними організацією госпітального сестринського процесу і, знаєте, вони мені по-доброму заздрять. У нас не прийнято отримані завдання або розпорядження обговорювати, залишати без належної уваги хворого, уникати відряджень в район бойових дій. Мабуть, такої медичної, не військової, а саме медичної дисципліни, яка існує у нас, немає жодна цивільна лікувальна установа.
«Треба своєю професійною поведінкою заслужити довіру пацієнта, що й сьогодні демонструє Максимчук»
Коли розмова з Тетяною Володимирівною зайшла про організацію медсестринського процесу в госпіталі, пригадав, що чимало зусиль для його впровадження доклала лікар-невропатолог, Заслужений лікар України Лариса Рибалко, яка свого часу була помічником начальника госпіталю по роботі зі середнім та молодшим медперсоналом.
– Коли ми вводили медсестринський процес, за яким працювали медустанови провідних країн Європи, насамперед ми ставили собі за мету: започаткувати нове розуміння ролі медичної сестри в наданні допомоги хворому, – наголошує Лариса Пилипівна. – Так ось Тетяну Максимчук вирізняла не лише бездоганна технічна підготовка, а й вміння логічно мислити, працювати з пацієнтом не як з об’єктом «маніпуляційної техніки», а насамперед як з особистістю. Щоб надати допомогу хворому, мало знати лише його температуру, тиск та пульс. Треба своєю професійною поведінкою заслужити довіру пацієнта, що й сьогодні демонструє Максимчук. У роботі з пацієнтом вона обов’язково звертає увагу на дрібні деталі, якими характеризує свій стан хворий, а вони часто-густо бувають визначальними під час лікувального процесу. І той факт, що Тетяна без відриву від виконання своїх обов’язків в клініці заочно навчалася в медичному університеті, а потім ще й закінчила інтернатуру Української військово-медичної академії, говорить про бажання вдосконалюватись, не задовольнятися старим багажем знань. Є таке гарне слово – розумниця. Ось воно сповна характеризує на сьогодні старшого сержанта Масимчук.
Після такої характеристики медичної сестри з боку найдосвідченішої лікарки госпіталю можна було б поставити й крапку. Але є в біографії Тетяни Володимирівни сторінка, якою вона пишається і без якої, за її словами, вона не почувалася б справжньою медичною сестрою військового госпіталю.
«Там, де ближче до передової, значно частіше звучить слово «терміново»
– Так склалося, що наша велика родина як зі сторони батька, так і матері не стояла осторонь захисту рідної землі, – говорить Тетяна Володимирівна. -Обидва мої дідусі воювали на фронтах Другої світової війни, батько брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії. І коли у 2014-му до госпіталю почали масово поступати поранені, в мене відбулась переоцінка цінностей. Я спостерігала за цими скаліченими війною молодими хлопцями, вдивлялася в їхні очі, в яких, крім суму та пережитого горя, читалась неймовірна життєлюбність і мене охоплювало бажання бути корисною там, ближче до фронтової смуги.
Восени 2018 року старший сержант Максимчук під здивовані погляди і питання знайомих («воно тобі треба?») залишила гомінку столицю і прибула в 59-й мобільний госпіталь.
– Медсестер, які опікувалися пораненими, надавали їм першу допомогу, у нас було достатньо, тому я, знаючи від київських колег організаторські здібності Тетяни Максимчук, запропонував їй посаду головної медсестри нашої установи, – розповів начальник 59-го мобільного госпіталю полковник медичної служби Андрій Телефанко. – Ланка дуже відповідальна. На той час у нас гостро стояло питання комплектування лікарсько-сестринських бригад, підготовка всіх необхідних документів для успішної їхньої діяльності. І Тетяна Володимирівна за короткий період навела порядок на цій, скажемо так, невдячній рутинній ділянці. Але коли поступали важкопоранені, Максимчук відкладала всі адміністративні справи і долучалась до рятувальних дій, допомагала лікарям надавати допомогу бійцям з акубатравмами, вибуховими та закритими черепно-мозковими травмами. Своєю універсальністю вона й дивувала колег. І я б із задоволенням залишив її ще на чотири місяці, та Київ не підтримав моїх намірів.
Не лише пораненим або травмованим надавала допомогу Тетяна Максимчук. Поступали військові з гострим інфекційним запаленням легень, бронхітом, і навіть з інсультом.
– Служба в мобільному госпіталі вимагає швидких дій і ухвалення рішень, за які ти маєш нести відповідальність, – говорить Максимчук. – Крім того, що ти там 24 години на добу на службі, ти повинна реагувати на обставини, які постійно змінюються. Проходиш повз приймальне відділення і бачиш виставлені ноші. Значить скоро мають привезти поранених. І ти вже мобілізуєш себе на завдання з рятування наших хлопців. Інше все стає другорядним. Там, де ближче до передової, значно частіше звучить слово «терміново».
За словами Тетяни Максимчук, вона приїхала з Сєвєра (так бувалі іменують Сєвєродонецьк) значно сильнішою духом і морально загартованою. А ще окриленою добрими словами подяки на свою адресу з боку колишніх пацієнтів. Та що там подяки!? ЇЇ навіть у захисній масці в Київському госпіталі впізнають ті, кому вона надавала допомогу в Сєвєродонецьку.
– Трапляються такі випадки, – усміхається Тетяна Володимирівна. – Несподівано і дуже приємно. Не буду лукавити, такі зустрічі з колишніми пацієнтами і їхні слова вдячності надихають.
І, випереджаючи моє питання, яке хотілося задати під час нашої розмови, Тетяна Максимчук підсумовує наше спілкування:
– Якщо буде нагода, я без вагань погоджусь на ще одну ротацію в район проведення ООС.
