Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Напередодні Дня медичного працівника АрміяInform знайомить читачів зі старшою медичною сестрою клініки пульмонології Національного військово-медичного центру «ГВКГ» старшим сержантом Тетяною Максимчук. Наш кореспондент зустрівся з Тетяною Володимирівною на її робочому місці.
«Справжня вітчизняна медицина розпочинається і закінчується у військовому госпіталі»
– За що ви любите свою професію? – ледь не з порога запитую свою співрозмовницю.
Тетяна Володимирівна ховає усмішку і бере невеличку паузу. В неї немає готової відповіді і я відчуваю, як вона намагається підібрати саме ті влучні слова, які охарактеризують її улюблену роботу.
– Медична сестра – одна з найважчих професій, яка вимагає величезної відповідальності та повної самовіддачі, – говорить Максимчук. – Коли я її обирала, а потім навчалась в Першому столичному медучилищі, то усвідомлювала, що буде нелегко. Але цінність професії я відчула тут, в Київському військовому госпіталі, до якого потрапила завдяки виключно «щасливому випадку».
Тетяна Володимирівна переводить погляд у вікно і посміхається, пригадуючи той, як вона вважає, один із найщасливіших днів у її долі.
– У госпіталі працювала знайома і ми ще з одною подругою прийшли її розшукати, – розповідає Тетяна Максимчук. – Зайшли в перше від головного входу відділення, розговорилися зі старшою медичною сестрою Зінаїдою Олександрівною Дітковською. Дізнавшись, що ми ще після медучилища не- працевлаштовані, вона запропонувала нам розпочати свою професійну кар’єру у відділенні пульмонології. І ось я тут уже 27 років. У госпіталі я навчилася любити і цінувати свою роботу. І відбулось це лише після того, як я стала розуміти своїх пацієнтів, віддавати їм своє тепло, розділяти їхні страждання, сумувати і радіти разом із ними. Ось тоді у мене прокинулися почуття шляхетності й гордості за обрану професію. І неабияку роль в моєму становленні як професіонала звичайно відіграв колектив клініки та госпіталю.
Десять років дівчина пропрацювала звичайною медсестрою, вразивши керівників та колег працелюбністю, уважним та коректним ставленням до хворих і високим професіоналізмом. Тому не випадково керівництво клініки запропонувало Тетяні посаду старшої медичної сестри, яка з 2003 року передбачала продовження роботи в ранзі військовослужбовця. Максимчук без вагань підписала контракт.
– За ті перші десять років, я зрозуміла, що справжня вітчизняна медицина починається і закінчується у військовому госпіталі, – несподівано робить висновок моя співрозмовниця. – Нерідко буваю в цивільних лікарнях, відвідую хворих, які там лікуються, знаю відгуки про роботу в лікарнях моїх колег, ділюсь з ними організацією госпітального сестринського процесу і, знаєте, вони мені по-доброму заздрять. У нас не прийнято отримані завдання або розпорядження обговорювати, залишати без належної уваги хворого, уникати відряджень в район бойових дій. Мабуть, такої медичної, не військової, а саме медичної дисципліни, яка існує у нас, немає жодна цивільна лікувальна установа.
«Треба своєю професійною поведінкою заслужити довіру пацієнта, що й сьогодні демонструє Максимчук»
Коли розмова з Тетяною Володимирівною зайшла про організацію медсестринського процесу в госпіталі, пригадав, що чимало зусиль для його впровадження доклала лікар-невропатолог, Заслужений лікар України Лариса Рибалко, яка свого часу була помічником начальника госпіталю по роботі зі середнім та молодшим медперсоналом.
– Коли ми вводили медсестринський процес, за яким працювали медустанови провідних країн Європи, насамперед ми ставили собі за мету: започаткувати нове розуміння ролі медичної сестри в наданні допомоги хворому, – наголошує Лариса Пилипівна. – Так ось Тетяну Максимчук вирізняла не лише бездоганна технічна підготовка, а й вміння логічно мислити, працювати з пацієнтом не як з об’єктом «маніпуляційної техніки», а насамперед як з особистістю. Щоб надати допомогу хворому, мало знати лише його температуру, тиск та пульс. Треба своєю професійною поведінкою заслужити довіру пацієнта, що й сьогодні демонструє Максимчук. У роботі з пацієнтом вона обов’язково звертає увагу на дрібні деталі, якими характеризує свій стан хворий, а вони часто-густо бувають визначальними під час лікувального процесу. І той факт, що Тетяна без відриву від виконання своїх обов’язків в клініці заочно навчалася в медичному університеті, а потім ще й закінчила інтернатуру Української військово-медичної академії, говорить про бажання вдосконалюватись, не задовольнятися старим багажем знань. Є таке гарне слово – розумниця. Ось воно сповна характеризує на сьогодні старшого сержанта Масимчук.
Після такої характеристики медичної сестри з боку найдосвідченішої лікарки госпіталю можна було б поставити й крапку. Але є в біографії Тетяни Володимирівни сторінка, якою вона пишається і без якої, за її словами, вона не почувалася б справжньою медичною сестрою військового госпіталю.
«Там, де ближче до передової, значно частіше звучить слово «терміново»
– Так склалося, що наша велика родина як зі сторони батька, так і матері не стояла осторонь захисту рідної землі, – говорить Тетяна Володимирівна. -Обидва мої дідусі воювали на фронтах Другої світової війни, батько брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії. І коли у 2014-му до госпіталю почали масово поступати поранені, в мене відбулась переоцінка цінностей. Я спостерігала за цими скаліченими війною молодими хлопцями, вдивлялася в їхні очі, в яких, крім суму та пережитого горя, читалась неймовірна життєлюбність і мене охоплювало бажання бути корисною там, ближче до фронтової смуги.
Восени 2018 року старший сержант Максимчук під здивовані погляди і питання знайомих («воно тобі треба?») залишила гомінку столицю і прибула в 59-й мобільний госпіталь.
– Медсестер, які опікувалися пораненими, надавали їм першу допомогу, у нас було достатньо, тому я, знаючи від київських колег організаторські здібності Тетяни Максимчук, запропонував їй посаду головної медсестри нашої установи, – розповів начальник 59-го мобільного госпіталю полковник медичної служби Андрій Телефанко. – Ланка дуже відповідальна. На той час у нас гостро стояло питання комплектування лікарсько-сестринських бригад, підготовка всіх необхідних документів для успішної їхньої діяльності. І Тетяна Володимирівна за короткий період навела порядок на цій, скажемо так, невдячній рутинній ділянці. Але коли поступали важкопоранені, Максимчук відкладала всі адміністративні справи і долучалась до рятувальних дій, допомагала лікарям надавати допомогу бійцям з акубатравмами, вибуховими та закритими черепно-мозковими травмами. Своєю універсальністю вона й дивувала колег. І я б із задоволенням залишив її ще на чотири місяці, та Київ не підтримав моїх намірів.
Не лише пораненим або травмованим надавала допомогу Тетяна Максимчук. Поступали військові з гострим інфекційним запаленням легень, бронхітом, і навіть з інсультом.
– Служба в мобільному госпіталі вимагає швидких дій і ухвалення рішень, за які ти маєш нести відповідальність, – говорить Максимчук. – Крім того, що ти там 24 години на добу на службі, ти повинна реагувати на обставини, які постійно змінюються. Проходиш повз приймальне відділення і бачиш виставлені ноші. Значить скоро мають привезти поранених. І ти вже мобілізуєш себе на завдання з рятування наших хлопців. Інше все стає другорядним. Там, де ближче до передової, значно частіше звучить слово «терміново».
За словами Тетяни Максимчук, вона приїхала з Сєвєра (так бувалі іменують Сєвєродонецьк) значно сильнішою духом і морально загартованою. А ще окриленою добрими словами подяки на свою адресу з боку колишніх пацієнтів. Та що там подяки!? ЇЇ навіть у захисній масці в Київському госпіталі впізнають ті, кому вона надавала допомогу в Сєвєродонецьку.
– Трапляються такі випадки, – усміхається Тетяна Володимирівна. – Несподівано і дуже приємно. Не буду лукавити, такі зустрічі з колишніми пацієнтами і їхні слова вдячності надихають.
І, випереджаючи моє питання, яке хотілося задати під час нашої розмови, Тетяна Максимчук підсумовує наше спілкування:
– Якщо буде нагода, я без вагань погоджусь на ще одну ротацію в район проведення ООС.
