Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
З початком антитерористичної операції у 2014-му начальник хірургічного відділення Хмельницького військового госпіталю підполковник медичної служби Олександр Дігтяр розумів, що його досвід військового хірурга дуже потрібний нашим захисникам на Донбасі, тож написав рапорт з проханням відрядити його в район АТО. Йому довелося написати не один такий документ, адже на кожному була командирська резолюція: «Не доцільно…» Проте так склалося, що у серпні 2014-го Олександрові Миколайовичу зателефонував провідний хірург Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, тоді полковник, а нині генерал-майор медичної служби запасу Андрій Верба, і доручив виконувати обов’язки провідного хірурга у складі 59-го військового мобільного госпіталю, який тоді дислокувався у селі Побєда.
— Так я вперше потрапив на війну. Відрядження тривало трохи більше ніж місяць, та за напругою, інтенсивністю й динамічністю подій, здавалося, минув рік, — розповів Олександр Дігтяр. — Як провідний хірург я керував організацією хірургічного та анестезіологічного напрямків. Евакуація з «передка», сортування поранених, проведення хірургічних втручань, стабілізація хворих і їхня евакуація до вищих медзакладів у Харків, Дніпро.
У 2014-му була дуже складна ситуація. Ми не мали тоді передових лікарсько-сестринських бригад у цивільних лікарнях міст, близьких до переднього краю району ведення бойових дій, як це було організовано з часом на базі центральних районних лікарень Луганської та Донецької областей. Приймали поранених і хворих напряму з військових частин, які своїми силами й засобами доставляли їх нам у шпиталь, самі забирали бійців з міських лікарень, де їх оперували та стабілізували цивільні хірурги.
«…Якщо ти потрапив у 59-й, то помреш точно не там, і невідомо коли!»
— Олександре Миколайовичу, ви сказали, що місяць у 59-му мобільному госпіталі можна порівняти з роком. Що першим згадуєте, переносячись спогадами в серпень-вересень 2014-го?
— Звичайно, у пам’яті хронікою відразу постають кадри важкої роботи за операційними столами — це насамперед. Осколкові поранення кінцівок, голови, живота, де не закриває бронежилет. Ви лише уявіть, був період, коли через наші руки за добу проходило 78 поранених, понад 120 осіб ми відправляли з нашого шпиталю на наступний етап медичної евакуації. Транспортно-бойові Мі-8МТ літали по 4 вертольоти одночасно, їхні шасі майже не торкалися землі. Прилетіли, ми швидко забрали поранених — полетіли, прилетіли — полетіли..!
Це пекло, з якого ми повертали поранених, чіплялися за кожного й звідки самі вийшли достойно. Зауважу: на наших операційних столах не помер жоден захисник! Пізніше якось дізнався від солдатів з офіцерами, що про наш 59-й навіть казали: «…Якщо ти потрапив у 59-й, то помреш точно не там, і невідомо коли!»
— За що ви отримали орден Данила Галицького?
— Мій орден — висока оцінка роботи команди. Я не розвідник, не снайпер, не танкіст чи піхотний комбат. Участі в операціях зі звільнення від ворожої сили міст і сіл не брав. Синьо-жовтий наш прапор установлював лише на наметах хірургічного відділення в полях. А орден свій отримав за тяжку, напружену, виснажливу роботу дорученого мені хірургічного відділення в режимі 24/7, яка часто межувала з надлюдськими можливостями. До того ж на мою долю випало впродовж двох діб дві передислокації хірургічного відділення нашого мобільного шпиталю — з Побєди в Оріхове, а потім і у Сватове.
Нас часто обстрілювали в Побєді. Були періоди, коли команда «Повітря» лунала щодесять хвилин і ми повинні були ховатися в підвалі. Поранені все надходили, ми їх сортували, оперували. І свого місця біля операційного столу не залишали. Кого можна було, на ношах спускали у підвал.
З Побєди ми виїхали за кілька годин до того, як ворог з реактивних систем залпового вогню «Град», «Смерч», «Ураган», ствольної артилерії з території РФ буквально спалив землю нашого базового табору й усе, що на ній було, крім школи, в якій ми розміщувалися.
Діставшись до нового пункту призначення, першим ділом розгортали операційні намети, без перерви й перепочинку, знову оперували бійців, а вже потім облаштовували свої спальні приміщення.
«У мене досі, як згадаю, перед очима сіро-чорні, ніби без життя, обличчя моїх медсестер, які виходили з оточення…»
— Олександре Миколайовичу, те, що бачать лікарі на війні щодня, гадаю, завдає важких психологічних травм і їм…
— Війна — величезна трагедія у свідомості будь-якої здорової людини.
Лікарі та медсестри сьогодні часто не хочуть згадувати, які події пережили. І я їх розумію, так само, як вони розуміють мене. Вони говорять про це лише з тими, хто був тоді поруч чи бачив-пережив ту трагедію. Розповідати комусь іншому про ті події не варто. Тобі киватимуть головою, співчуваючи дивитимуться в очі, навіть заплакати можуть разом, та до кінця тебе ніколи не зрозуміють — це не кіно. У мене й досі, як згадаю, перед очима сіро-чорні, ніби без життя, обличчя моїх медсестер, які виходили з оточення зі Степанівки у складі 30-ї бригади.
Слава Господу, ми виконали свою місію. У разі потреби знову станемо над столами з пораненими.
— До бойових дій на Донбасі ви були свідком кривавих подій 1990 року в Азербайджані…
— Після серпня-вересня 2014-го я ще неодноразово був у відряджені в районі АТО, потім ООС. Поранені, травмовані у 59-му — це те, що закарбувалося в моїй пам’яті до смерті, я впевнений. Це величезний досвід хірурга, командира, офіцера. Та щось подібне я пройшов ще 1990 року в Баку. Під час тих відомих сумних подій я був командиром приймально-сортувального взводу медично-санітарного батальйону.
Воєнна хірургія має свою специфіку, зі своїм характером поранень, яка далека від побутових чи кримінальних поодиноких вогнепальних або ножових поранень. Звідси й особливості надання спеціальної хірургічної допомоги під час бойових дій.
— Олександре Миколайовичу, ви також були миротворцем у складі українського підрозділу місії Тимчасових сил ООН у Лівані. Чим вам запам’ятався той період служби?
— Миротворча місія Тимчасових сил ООН в Лівані запам’яталась передусім тим, що ми були першими у 2000 році військовослужбовцями Збройних Сил України, які взяли участь у цій миротворчій операції. Наш батальйон займався розмінуванням територій, на яких раніше велися інтенсивні бойові дії. Командиром 3-го окремого інженерного батальйону був полковник Олег Хавронюк, досвідчений і професійний командир, я був хірургом медичного взводу. Під час цієї місії ми не мали жодного бойового травмування за 13 місяців розмінування, тож роботи було небагато. Водночас у Лівані ми вперше в історії української військової медицини у польових умовах, у наметі, зробили апендектомію одному з наших військовослужбовців. Загалом це був дуже цікавий досвід міжнародної співпраці. Була можливість познайомитися з військовими з різних країн. Також була цікава історія про жінок в армії. Ми виконували марш-кидок у повній викладці разом з військовослужбовцями з ірландського контингенту. Наші хлопці побачили серед сусідів жінку, якій помітно важко було долати дистанцію. Вони запропонували їй свою допомогу — взяти її автомат і наплічник. Жінка настільки обурилась і розізлилась, що перестала бігти й зійшла з дистанції, звинувативши при цьому наших козаків-джентельменів…
— Є думка, що жінкам не місце на війні. Яка ваша позиція?
— На війні передусім ти повинен бути професіоналом. І ти не можеш вимагати якихось преференцій. Військовий лікар — це не просто професія, це покликання, це місія. Жінки, яких я зустрів в АТО, були сильними та професійними. Хоча краще б нікому не знати таких випробувань війною.
Фото автора та з власного архіву Олександра Дігтяра
