Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
Смуга морпіха та іспити на штормовий берет 37-річній Світлані Катишевій, санітару-стрільцю медичного пункту окремого батальйону морської піхоти, далися не легко. Втім жінка зібрала волю в кулак, вона наполегливо готувалася, падала з ніг і знову підводилася, бігала й стрибала, пливла й робила все, що мала зробити на смузі перешкод. Робила – й досягла своєї мети – отримала омріяний берет морського піхотинця.
– Я давно намагалася прийти до війська, але через те, що я – мати-одиначка, у військкоматі мені кілька років поспіль відмовляли, – знизує плечима старший матрос Світлана Катишева.
Світлана – уродженка Маріуполя. Тут вона народилася, закінчила школу та медичне училище, близько двадцяти років працювала у різних медичних установах. Була і постовою, і операційною сестрою, трудилася в неврологічному та ЛОР-відділеннях, на прийомі у лікаря-офтальмолога, у пологовому будинку – навіть пологи приймала у складі команди медиків. А коли почалася війна і Маріуполь після звільнення від російських найманців вдалося відстояти, пішла до військкомату. Але через дитину, яку вона виховувала самотужки, військком відмовив. Так продовжувалося кілька років, аж доки доньці Марії не виповнилося дванадцять, і жінці не вдалося запевнити військового комісара у тому, що вона житиме зі Світланиними батьками.
Після призову на військову службу за контрактом та навчання у Десні, жінка прийшла до військово-медичного госпіталю, що дислокується у її рідному місті. Протягом восьми місяців служила на посаді медичної сестри у госпітальному відділенні. Але все це було не те! Не того прагнула жінка, йдучи до війська – вона хотіла служити у бойовій частині, виконувати свою роботу – рятувати життя й здоров’я захисників України, але при цьому й самій захищати свою землю, бути у перших рядах оборонців рідного краю.
– Наразі, у батальйоні, це – моє, – говорить жінка. – Тут характер потрібен… У госпіталі було спокійніше – хоч і поранені, і хворі, але – спокійніше і… рутина. Я рвалася до бойової частини…
У вересні минулого року Світлані Катишевій вдалося перевестися до окремого батальйону морської піхоти. Зі старшого солдата вона стала старшим матросом та одразу ж поцікавилася у нових товаришів по службі:
– Як можна отримати берет?
– Його треба заслужити, – почула вона відповідь…
І жінка взялася за роботу – роботу над собою. Доки була зима, а в Маріуполі вона була сніжною та суворою, подекуди з морозами нижче 20 градусів, займалася у тренажерному залі частини, потеплішало – перейшла на стадіон. Світлана щиро вдячна побратимам – вони допомагали їй порадами: як правильно зміцнювати м’язи ніг та рук, які вправи варто робити, аби згодом вона змогла пройти головний іспит – смугу морпіха.
– Я швидко влилася у колектив, – згадує старший матрос. – І товариші по службі допомогли, і мені було цікаво, все нове я сприймала з захопленням.
Коли ті у частині, хто не мав штормового берета, почали готуватися до головного іспиту морського піхотинця, і Світлана вперше вийшла на смугу перешкод, вона із усмішкою згадала так звану психосмугу в Десні – тоді вона здавалася чимось нереально складним, але, у порівнянні з цією – дитячий садочок, ясельна група…
Два тижні тому на полігоні в Олешківських пісках понад 70 військовослужбовців батальйону склали іспит на право носіння берета. Скажемо чесно: скласти вдалося не всім. Але дівчата, а їх на смугу морпіха вийшло вісім, зі складним завданням впоралися всі.
– Здала, не вмерла! – сміється морпіх Світлана Катишева. – Я перед смугою сміялася: здохну – але здам, доповзу! І знаєте, навіть у думках не було такого, щоб не здолати, – будь-що я мала це зробити. І зробила! Втома і радість – ось таким був для мене фінал смуги морпіха.
