Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Роман Іваничук, безсумнівно, один із тих, кого варто читати і ким варто пишатися. Сьогодні, 27 травня, історичному романісту, громадському діячу, одному з організаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Народного руху України, виповнилося б 91 рік. Аби вшанувати пам’ять визначної постаті АрміяInform пропонує згадати, яким був та про що писав класик сучасної української літератури.
«Написання історичного роману – велика робота. Коли історичний романіст усе вигадує, то він або фальшивий, або його просто не читають. Читач любить фактаж», – так говорив письменник Роман Іваничук, внесок якого в українську літературу важко переоцінити.
Упродовж майже пів століття творчої діяльності Романа Іваничука вийшло близько шістдесяти книг, читаючи які можна мандрувати часом і простором, відкриваючи для себе незвідані сторінки української історії. Якщо говорити суто про історичні романи, то таких в доробку письменника – двадцять. Багато з них перекладені, зокрема, французькою, російською та іншими мовами.
Ближче до 80-річного ювілею Іваничук часто кожну свою нову книжку називав останньою. Так і виходили щоразу, написані як востаннє, його твори «Нещоденний щоденник» (2005 рік), «Вогненні стовпи» (2006 рік), «Люлька з червоного дерева» (2009 рік), «Моя кунсткамера» (2009 рік), «Понад Прутом моя Коломия» (2010 рік), «Хресна проща» (2011 рік), «Торговиця» (2012 рік).
Першим романом, який допоміг йому відчути себе справжнім письменником, був історичний роман «Мальви», який спершу мав назву «Яничари». Цю книгу світ побачив у 1968 році. В ній автор змушував читача замислитись про зраду, мораль, рідну мову, національну ідентичність. Саме тому вона не сподобалась компартійцям і роман заборонили. Книжка була популярною. Люди передавали її один одному, аби кожен зміг відчути неймовірний посил автора. Відтоді до 39-річного Романа Іваничука була особливо прискіплива увага КДБ.
«Я не вірив у комуністичну ідеологію, бо так мене виховав батько»
«Якби я був старший, то, як і мій брат Євген, теж би пішов в УПА. Тоді всі вступали або в повстанську армію, або в дивізію «Галичина». Але моя сім’я була проти «Галичини» і того, щоб українці йшли під німецькі герби. Батько нам говорив, що ми маємо підтримувати УПА, хоча і повторював, що то безнадійна боротьба», – розповідав про себе письменник.
Роман Іваничук завжди був націоналістом і пишався цим. Він вважав, що негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його з шовінізмом. А це просто любов до Батьківщини, а не ненависть до інших націй.
Коли у 1948 році він вступив до Львівського університету вивчати українську філологію, на нього дуже швидко написали донос через те, що він не хотів вступати до комсомолу і на свята ходив у вишиванці. Іваничука виключили з університету за «антирадянську діяльність». Тим репресії й обмежились, і це на той час можна було вважати щастям. Але після трирічної служби в армії, у 1953-му, Роман поновився в університеті, по закінченню якого поїхав, як абсолютна більшість філологів того часу, працювати учителем української мови і літератури у село. Згодом – у редакції журналу «Жовтень», завідував відділом прози журналу «Дзвін».
У червні 1988 року Роман Іваничук очолив львівську філію Товариства рідної мови. Навесні 1990-го був обраним народним депутатом УРСР, брав участь у підготовці й проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акта про незалежність України 24 серпня 1991 року.
«Іваничук – це розкішне купання в українській мові»
Роман Іваничук, за спогадами доньки, був неймовірно щасливий у процесі написання творів, перебував у стані творчої ейфорії. Сам письменник за життя розповідав, що писав щодня, з 8-ї до 13-ї. Для нього особливо важливою була українська мова. Ще у 2010 році Роман Іваничук в інтерв’ю Радіо Свобода говорив, що «в Україні йде зазіхання на найбільший скарб, атрибут нації – мову, на це влада націлюється і мусолить другу державну мову. І цьому не буде кінця, допоки люди не вийдуть в обороні духу. Бо немає мови – немає нації. В іншому випадку – народ буде бидлом».
Таку ситуацію він пояснював тим, що в Україні є багато зрусифікованих регіонів, але не з їхньої вини, а з вини тої імперської діяльності, яка існувала сотні літ на території нашої держави. Саме тому він завжди піднімав проблему мовного оновлення. Його твори дуже багаті стилістично, у них є можливість відчути плинність і багатство української мови. Про нього літературознавці кажуть, що «Іваничук – це розкішне купання в українській мові».
Довідка: Роман Іваничук народився 27 травня 1929 в селі Трач (тепер Косівського району Івано-Франківської області України, тоді – територія Польщі). Його батько працював учителем, тож вдома у них була велика бібліотека. Навчався з 1942 року у Коломийській гімназії, яку вже закінчив як середню школу за радянської влади у 1947 році.
Роман Іваничук написав понад 20 історичних романів, численні збірки новел, десятки повістей. Він був одним з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, мав звання заслуженого працівника культури України. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, літературної премії ім. А. Головка, премії ім. І. Мазепи. У 2009 році йому було присвоєно звання Героя України.
Помер Роман Іваничук 17 вересня 2016 року у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі.
